Аґата Крісті - Вбивство у «Східному експресі»

– Але ж це ґудзик з кітеля провідника!

– Цьому може буди логічне пояснення, – сказав Пуаро.

Він лагідно звернувся до леді:

– Цей ґудзик, мадам, міг відірватися від форми провідника, коли він обшукував ваше купе, або ж коли він учора ввечері розстеляв вам ліжко.

– Я просто не знаю, що з усіма вами сталося. Здається, ви не робите нічого, тільки все заперечуєте. Тепер слухайте сюди. Учора перед сном я читала журнал. Перед тим як вимкнути світло, я поклала цей журнал на маленький ящичок на підлозі біля вікна. У вас є такий?

Усі запевнили її, що так.

– Тоді дуже добре. Провідник зазирнув під полицю біля дверей, а потім зайшов і зачинив двері між мною і сусіднім купе, але він жодного разу не підходив до вікна. А сьогодні вранці цей ґудзик лежав просто на журналі. Я хотіла би знати, як ви це назвете?

– Це, мадам, я називаю докази, – сказав Пуаро.

Відповідь, здавалося, задовольнила леді.

– Я зліша за шершня, коли мені не вірять, – пояснила вона.

– Ви надали нам дуже цікаві та цінні докази, – заспокійливо сказав Пуаро. – Тепер можу я поставити вам кілька запитань?

– Так, звісно.

– Як так сталося, що ви побоювалися цього Ретчетта, однак не замкнули дверей між купе?

– Я замкнула, – швидко відповіла місіс Габбард.

– Замкнули?

– Ну, власне кажучи, я запитала ту шведку, – приємна людина – чи вони замкнені, і вона відповіла, що так.

– А чому ви самі не могли перевірити?

– Бо я лежала в ліжку, і моя сумка висіла на дверній ручці.

– Коли саме ви попросили її це зробити?

– Дозвольте подумати. Мабуть, це було о пів на одинадцяту чи за чверть. Вона прийшла запитати, чи в мене нема аспірину. Я пояснила їй, де він є, і вона сама його взяла з валізи.

– Ви ж самі були вже в ліжку?

– Так.

Вона раптом засміялася.

– Бідненька, вона була спантеличена. Розумієте, вона помилково відчинила двері в сусіднє купе.

– Те, що містера Ретчетта?

– Так. Ви знаєте, як складно йти вздовж потяга, коли всі двері зачинені. Вона помилково їх відчинила. Вона була дуже цим засмучена. Він засміявся, і я уявляю, що він міг сказати, щось не зовсім приємне. Бідолашна, вона вся аж тремтіла. «О! Я помилилася», – сказала вона. «Мені соромно так помилитися. Нехороший чоловік, – сказала вона. – Він сказав, що я занадто стара».

Доктор Константін хмикнув, і місіс Габбард мало не заморозила його своїм поглядом.

– Він не був хорошою людиною, – сказала вона, – таке сказати леді. Це неправильно – сміятися над таким.

Доктор Константін негайно вибачився.

– Після цього ви чули шум із купе містера Ретчетта? – запитав Пуаро.

– Ну, не зовсім.

– Мадам, що ви хочете цим сказати?

– Ну… – Вона помовчала. – Він хропів.

– А! Він хропів, так?

– Страшенно. Напередодні ввечері він зовсім не дав мені заснути.

– А ви не чули, як він хропів, коли запанікували через чоловіка, який був у вашому купе?

– Ну, містере Пуаро, як я могла це чути? Він же був мертвий.

– Ах, так, справді, – сказав Пуаро. Він був спантеличений.

– Місіс Габбард, ви пам’ятаєте справу про викрадення у сім’ї Армстронґів? – спитав він.

– Так, звичайно я пам’ятаю. І як цей негідник утік, його відпустили! Господи, мені б хотілося дотягнутися до нього власними руками.

– Він не втік. Він мертвий. Він помер минулої ночі.

– Ви ж не маєте на увазі? – від збудження місіс Габбард аж підвелася зі стільця.

– Так, саме це я і маю на увазі. Це був Ретчетт.

– Ого! Ого, тільки подумати! Я мушу написати все доньці. А хіба я вам не казала вчора ввечері, що в того чоловіка зле обличчя? Бачите, я мала рацію. Моя донька завжди каже: «Коли в мами передчуття, можна закладатися, що так воно і є».

– Місіс Габбард, ви були знайомі з родиною Армстронґ?

– Ні. У них було дуже замкнуте коло спілкування. Але я завжди чула, що місіс Армстронґ абсолютно чарівна жінка, і чоловік її обожнював.

– Гаразд, місіс Габбард, ви дуже нам допомогли. Можливо, ви дасте нам своє повне ім’я?

– Ну, звичайно. Керолайн Марта Габбард.

– Напишіть, будь ласка, свою адресу.

Не припиняючи говорити, місіс Габбард записала.

– Я просто не можу отямитися. У цьому потягу – Кассетті. Я ж нутром чула цього чоловіка, чи не так, містере Пуаро?

– Так, мадам. До речі, у вас є яскраво-червоний шовковий халат?

– Господи, яке дивне запитання! Немає. У мене тут є два халати – рожевий фланелевий, зручний для подорожі кораблем, і один, який мені подарувала донька, – з місцевого пурпурового шовку. Але чому ви питаєте про мої халати?