Аґата Крісті - Вбивство у «Східному експресі»

– Розумієте, мадам, минулої ночі хтось у яскраво-червоному кімоно заходив у ваше купе або в купе містера Ретчетта. Як ви щойно сказали, коли всі двері зачинені, дуже складно зрозуміти, де чиє купе.

– Ну, у моєму купе не було нікого в червоному халаті.

– Тоді, мабуть, вона зайшла до містера Ретчетта.

Місіс Габбард стиснула губи й похмуро сказала:

– Я б не здивувалася.

Пуаро нахилився вперед.

– Отже, у сусідньому номері ви чули жіночий голос?

– Не знаю, як ви здогадалися, містере Пуаро. Не зовсім. Але… ну… власне кажучи, так.

– Але коли щойно я запитав вас, чи ви що-небудь чули із сусіднього купе, ви сказали, що тільки чули, як хропе містер Ретчетт.

– Ну, це було майже так. Деякий час він хропів. Що стосується іншого, – місіс Габбард почервоніла, – не дуже добре про це говорити.

– Коли ви почули жіночий голос?

– Я не можу вам сказати. Я на мить прокинулася і почула, що говорить жінка, і де саме. Так що я просто подумала: «Ось такий він чоловік. Ну, я не здивована», а потім знову заснула, присягаюсь, я б ніколи не розповіла такого трьом незнайомим джентльменам, якби ви мене не змусили.

– Це було до того, як ви налякалися чоловіка у вашому купе, чи після того?

– Ну, ви ж самі щойно сказали! Він не розмовляв із жінкою, якщо вже був мертвий, хіба ні?

– Пробачте. Мадам, мабуть, ви вважаєте, що я дурний.

– Я думаю, ви вже трохи заплуталися. Просто не можу прийти до тями від того, що це монстр Кассетті. Що скаже моя донька…

Пуаро спритно допоміг добрій леді зібрати речі назад у сумку, потім довів її до дверей.

У останній момент він сказав:

– Мадам, ви впустили хустинку.

Місіс Габбард подивилася на маленький клаптик батисту, який він простягнув.

– Містере Пуаро, це не моя. Моя ось тут.

– Перепрошую, я просто подумав, оскільки на ній буква «Н» [51] Н – англійська літера. Перша літера прізвища Габбард (Hubbard). …

– Ось, це цікаво, але, звичайно, це не моя. На моїх вишиті букви К.М.Г. Вони практичні й не такі дорогі, як ці паризькі. Хіба такою хустинкою носа витреш?

Жоден із трьох чоловіків, здавалося, не знав відповіді на це запитання, і місіс Габбард тріумфально випливла з вагона.

Мсьє Бук крутив ґудзик, якого залишила місіс Габбард.

– Цей ґудзик, я не розумію. Зрештою, це означає, що П’єр Мішель якось у цьому замішаний? – запитав він. Потім замовк і, оскільки Пуаро нічого не відповів, продовжив: – Що ви на це скажете, мій друже?

– Цей ґудзик, тут є варіанти, – задумливо сказав Пуаро. – Поспілкуймося зі шведською леді, перш ніж обговоримо те, що почули.

Він перебрав купку паспортів.

– Ах! Ось і він. Ґрета Олссон, сорок дев’ять років.

Мсьє Бук дав розпорядження офіціанту, і у вагон увійшла леді з жовтувато-сірим волоссям і м’яким овечим обличчям. Вона крізь окуляри короткозоро подивилася на Пуаро, але була абсолютно спокійна.

З’ясувалося, що вона розуміє і говорить французькою, так що бесіда велася цією мовою. Спочатку Пуаро поставив їй запитання, на які вже знав відповіді – її ім’я, вік та адресу. Потім він запитав її професію.

Вона була, як сказала, сестрою, у місіонерській школі неподалік Стамбула. Вона була медсестрою.

– Мадемуазель, ви, звичайно, знаєте, що сталося минулої ночі?

– Звісно. Це дуже жахливо. Американка каже, що вбивця був і в її купе також.

– Мадемуазель, я чув, що саме ви останньою бачили вбитого живим?

– Не знаю. Може, й так. Я помилково відчинила двері його купе. Мені було дуже соромно. Така недолуга помилка.

– Ви його бачили?

– Так. Він читав книгу. Я швидко вибачилася і вийшла.

– Він щось вам казав?

На гідній щоці леді з’явився легкий рум’янець.

– Він засміявся і сказав кілька слів. Я… я не розчула.

– А що ви зробили після цього, мадемуазель? – запитав Пуаро, тактовно відходячи від цієї теми.

– Я зайшла до американки, місіс Габбард. Попросила в неї аспірину, і вона дала його мені.

– Вона питала вас, чи замкнені двері між її купе і купе містера Ретчетта?

– Так.

– А вони були замкнені?

– Так.

– А потім?

– Потім я повернулася до свого купе, прийняла аспірин і лягла.

– Коли це було?

– Коли я лягла в ліжко, була за п’ять хвилин одинадцята, бо перед сном я дивлюся на годинник.

– А ви швидко засинаєте?

– Не дуже швидко. Головний біль минувся, але ще деякий час я не спала.

– Перед тим, як ви лягли, потяг зупинявся?

– Здається, ні. Ми зупинилися, думаю, на якійсь станції, якраз тоді, коли я задрімала.