Аґата Крісті - Вбивство у «Східному експресі»

– Він зазвичай вставав рано чи пізно?

– Сер, це залежало від його настрою. Іноді він вставав до сніданку, іноді міг не вставати аж до обіду.

– Тож ви не хвилювалися, коли зранку ніхто вас не покликав?

– Ні, сер.

– А ви знали, що ваш господар мав ворогів?

– Так, сер.

Чоловік говорив абсолютно безпристрасно.

– А звідки ви це знали?

– Сер, я чув, як вони з містером Макквіном обговорюють деякі листи.

– Мастермане, ви були прихильні до вашого працедавця?

Обличчя Мастермана стало, якщо це можливо, ще більше невиразним, аніж зазвичай.

– Я б не сказав, сер. Він був щедрим.

– Але ви не любили його?

– Сер, я краще скажу, що я не дуже люблю американців.

– Ви коли-небудь були в Америці?

– Ні, сер.

– Ви не пригадуєте, чи читали в газетах про випадок викрадення дитини Армстронґів?

Щоки чоловіка порожевіли.

– Так, сер. Маленька дівчинка, так? Це жахливо.

– Чи знаєте ви, що ваш працедавець, містер Ретчетт, був головним організатором цього викрадення?

– Ні, справді, сер. – У тоні камердинера вперше прозвучали теплі нотки. – Я ледве можу в це повірити.

– Тим не менше це правда. Тепер перейдемо до ваших дій минулого вечора. Ви ж розумієте, це формальність. Що ви робили, коли вийшли від працедавця?

– Я сказав містеру Макквіну, що господар його кличе. Потім я пішов до свого купе й читав.

– Ваше купе це?..

– Наприкінці другого класу, сер. Поруч із вагоном-рестораном.

Пуаро дивився на свій план.

– Я бачу… І яка у вас полиця?

– Нижня, сер.

– Тобто номер 4?

– Так, сер.

– У вас є сусід?

– Так, сер. Кремезний італієць.

– Він говорить англійською?

– Ну, своєрідною англійською, сер, – відповів камердинер благальним тоном. – Наскільки я розумію, він був у Америці – у Чикаго.

– Ви спілкувалися?

– Ні, сер. Я волію читати.

Пуаро усміхнувся. Він уявив собі цю сцену – дебелий балакучий італієць і відверта зневага, яку випромінював лакей.

– І що, дозвольте запитати, ви читаєте? – поцікавився він.

– Зараз, сер, я читаю «Бранець кохання» місіс Арабелли Річардсон.

– Хороша книжка?

– Як на мене – досить захоплива.

– Ну, продовжимо. Ви повернулися у своє купе й читали «Бранця кохання», а до котрої години?

– О десятій тридцять, сер, італієць захотів спати. Тому прийшов провідник і розстелив ліжка.

– І потім ви лягли й заснули?

– Сер, я ліг, але не заснув.

– Чому ви не спали?

– Сер, у мене болів зуб.

– Ой-ой-ой, це боляче.

– Дуже боляче, сер.

– Ви щось випили?

– Я наніс трохи олії гвоздики, сер, вона полегшила біль, але заснути я не зміг. Я увімкнув світло над головою і продовжував читати, щоби хоч трохи відволіктися.

– Ви взагалі не спали?

– Так, сер, я задрімав близько четвертої ранку.

– А ваш сусід?

– Італієць? О, та він хропів.

– Уночі він не виходив із купе?

– Ні, сер.

– А ви?

– Ні, сер.

– Ви що-небудь чули вночі?

– Сер, не думаю. Тобто нічого незвичайного. Потяг стояв, і було дуже тихо.

Хвилину чи дві Пуаро мовчав, потім сказав:

– Думаю, тут більше нема чого додати. Ви можете пролити світло на трагедію?

– Боюся, що ні. Вибачте, сер.

– Ви не знаєте, між вашим господарем і мсьє Макквіном були якісь сварки чи непорозуміння?

– О, ні, сер. Містер Макквін дуже приємний джентльмен.

– Де ви працювали, перш ніж почали працювати в мсьє Ретчетта?

– У сера Генрі Томлінсона, сер, Ґросвенор-сквер.

– Чому ви пішли звідти?

– Сер, він збирався у Східну Африку і вже не потребував моїх послуг. Але я впевнений, він за мене поручиться. Я працював у нього кілька років.

– А як довго ви працюєте в Ретчетта?

– Лише понад дев’ять місяців, сер.

– Дякую вам, Мастермане. До речі, ви курите люльку?

– Ні, сер. Я курю тільки цигарки – дешеві цигарки.

– Дякую вам. Це все.

На мить камердинер завагався.

– Перепрошую, сер, але літня американка, як би то краще описати, дуже схвильована. Вона каже, що знає про вбивцю все. Сер, вона дуже збуджена.

– У такому разі, – сказав Пуаро, усміхаючись, – тепер нам краще поговорити з нею.

– То я скажу їй, сер? Вона вже досить довго кличе когось із керівництва. Провідник намагається втихомирити її.

– Запросіть її до нас, мій друже, – сказав Пуаро. – Ми послухаємо її історію.

Місіс Габбард прийшла у вагон-ресторан така збуджена, що навіть не могла слова промовити.

– Тепер скажіть мені таке. Хто тут головний? У мене є ду-у-уже важлива інформація. Якщо ви, джентльмени…