Аґата Крісті - Вбивство у «Східному експресі»

– Це був дзвінок від княгині Драґомірової. Вона хотіла, щоб я покликав її покоївку.

– І ви покликали?

– Так, мсьє.

Пуаро вдумливо вивчав план, що лежав перед ним. Потім він схилив голову.

– Це все, – сказав він, – наразі.

– Дякую вам, мсьє.

Чоловік піднявся. Він подивився на мсьє Бука.

– Не терзайте себе, – лагідно сказав він. – З вашого боку я не бачу жодної халатності.

Задоволений, П’єр Мішель вийшов із купе.

Хвилину чи дві Пуаро перебував у задумі.

– Гадаю, – нарешті сказав він, – враховуючи те, що ми вже знаємо, далі добре було б поспілкуватися з мсьє Макквіном.

Молодий американець з’явився одразу ж.

– Ну, – почав він, – як справи?

– Непогано. Після нашої останньої розмови я дещо дізнався про особу містера Ретчетта.

Гектор Макквін зацікавлено нахилився.

– Так? – спитав він.

– Ретчетт, як ви й підозрювали, це лише псевдонім. Ретчетт – це насправді Кассетті, організатор знаменитих викрадень дітей, і всім відомий випадок викрадення маленької Дейзі Армстронґ – справа його рук.

Обличчя Макквіна змінилося від подиву, він аж потемнів.

– Клятий скунс! – вигукнув він.

– Мсьє Макквін, ви про це не знали?

– Ні, сер, – рішуче відповів молодий американець. – Якби я це знав, я б радше дозволив відтяти собі праву руку, аніж був би його секретарем.

– Мсьє Макквіне, вас це дуже вразило?

– У мене для цього є особлива причина. Мсьє Пуаро, мій батько був окружним прокурором, який вів цю справу. Я не раз бачив місіс Армстронґ, то була мила жінка. Така ніжна й згорьована. – Його обличчя потемніло. – Хто б це не був, Ретчетт чи Кассетті, він отримав те, на що заслужив. Тепер я радію з його смерті. Така людина не має жити!

– Скидається на те, що ви б самі не відмовилися це зробити?

– Так. Я… – Він замовк, потім винувато почервонів. – Здається, я сам себе обмовляю.

– Я був би більш схильний підозрювати вас, мсьє Макквіне, якби ви виказували велике горе через смерть вашого працедавця.

– Не думаю, що міг би це зробити навіть заради того, щоб врятувати себе від електричного стільця, – похмуро сказав Макквін.

А потім додав:

– Не те, щоби я був сильно допитливий, але як ви це вирахували? Маю на увазі, особу Кассетті.

– По уривку листа, знайденому в його купе.

– Однозначно, це було дуже необачно з боку старого?

– Це залежить, – сказав Пуаро, – з якої точки зору на це подивитися.

Для молодого чоловіка, здавалося, це зауваження було досить незбагненним. Він витріщився на Пуаро, ніби намагався його зрозуміти.

– Моє завдання, – сказав Пуаро, – дізнатися про пересування всіх у цьому потягу. Без образ, розумієте? Це лише формальність.

– Звичайно. Почнімо й дозвольте мені довести вам, що я чистий.

– Навряд чи мені треба запитувати у вас номер вашого купе, – усміхаючись сказав Пуаро, – тому що на одну ніч я був вашим сусідом. Це купе другого класу № 6 і 7, і, коли я вас покинув, ви залишились там самі.

– Це так.

– Тепер, мсьє Макквіне, розкажіть, будь ласка, про ваші переміщення з того моменту, як ви залишили вагон-ресторан.

– Це досить легко. Я повернувся до себе в купе, трохи читав, у Белграді вийшов на платформу, подумав, що надто холодно, і повернувся. Потім я трохи поспілкувався з молодою американкою із сусіднього купе. Опісля я розговорився з англійцем, полковником Арбатнотом – мені здається, коли ми розмовляли, ви проходили повз нас. Потім я зайшов до містера Ретчетта і, як я вже казав, зробив кілька нотаток щодо листів, які мав написати. Я побажав йому на добраніч і залишив його. Полковник Арбатнот усе ще був у коридорі. Його купе вже було постелено на ніч, тому я запропонував йому піти до мене. Я замовив випивку, і ми трохи посиділи. Обговорювали світову політику та індійський уряд, а також наші власні проблеми з фінансовою ситуацією і кризу Волл-стрит. Я зазвичай недолюблюю британців – вони зверхні – але цей мені сподобався.

– Ви не пам’ятаєте, о котрій він пішов?

– Досить пізно. Думаю, десь близько другої.

– Ви помітили, що потяг зупинився?

– О, так. Ми трохи здивувалися. Виглянули й побачили товстий шар снігу, але ми не думали, що все настільки серйозно.

– Що сталося після того, як полковник Арбатнот, нарешті, побажав вам на добраніч?

– Він пішов до свого купе, а я покликав провідника, щоб розстелив мені ліжко.

– А де в цей час були ви?

– Стояв у коридорі просто за дверима і смалив цигарку.