Аґата Крісті - Вбивство у «Східному експресі»

– А потім?

– А потім я ліг спати і спав аж до ранку.

– Увечері ви взагалі не виходили з потяга?

– Ми з Арбатнотом планували вийти у… – як називається це місце – Віньківцях, щоб трохи розім’яти ноги. Але було дуже холодно – лютувала хуртовина. То ж ми знову заскочили назад.

– Через які двері ви виходили з потяга?

– Через найближчі до нашого купе.

– Ті, що біля вагона-ресторану?

– Так.

– Ви часом не пам’ятаєте, чи не були вони зачинені на засув?

Макквін задумався.

– Так, пригадую, що були. Принаймні через ручку був припасований якийсь брусок. Ви це маєте на увазі?

– Так. Повернувшись у потяг, ви повернули його на місце?

– Мабуть, що ні, здається, не повернув. Я нарешті знову був у потягу. Не пам’ятаю цього. – Він раптом додав: – А це важливо?

– Можливо. Тепер, мсьє, я гадаю, що поки ви розмовляли з полковником Арбатнотом, двері вашого купе були відчинені?

Гектор Макквін кивнув.

– Скажіть мені, якщо можете, чи хтось проходив цим коридором після того, як потяг виїхав із Віньківців, і аж допоки ви не розійшлися спати?

Макквін насупився.

– Здається, провідник проходив, – сказав він, – він ішов від вагона-ресторану, а в протилежний бік пройшла жінка.

– Яка жінка?

– Не можу сказати. Я справді не помітив. Розумієте, я сперечався з Арбатнотом. Я просто пам’ятаю, що побачив, як повз двері промайнув червоний шовк. Я не дивився, і взагалі не бачив обличчя. Як ви знаєте, моє купе повернене в бік вагона-ресторану, тому жінка, яка проходила коридором у тому напрямку, була до мене спиною.

Пуаро кивнув.

– Припускаю, вона йшла в туалет?

– Я так думаю.

– А ви бачили, як вона поверталася?

– Ні, тепер, коли ви згадали про це, я не помітив, щоби вона поверталася, але думаю, вона таки повернулася.

– Ще одне запитання. Мсьє Макквіне, ви курите люльку?

– Ні, сер.

Пуаро на мить замовк.

– Думаю, наразі це все. Тепер я хотів би поговорити з камердинером містера Ретчетта. До речі, ви завжди їздите другим класом?

– Він так. Але я зазвичай їжджу першим – якщо це можливо, то в сусідньому купе з містером Ретчеттом. Більшу частину багажу він залишає в моєму купе, тож у будь-який час може легко дістатися до нього чи до мене. Але цього разу всі місця в першому класі були заброньовані, за винятком одного, яке він і взяв собі.

– Розумію. Дякую вам, містере Макквіне.

Американця змінив англієць із блідим невиразним обличчям, якого Пуаро помітив ще напередодні. Він ввічливо стояв, чекаючи. Пуаро жестом запропонував йому сісти.

– Ви, як я розумію, камердинер містера Ретчетта?

– Так, сер.

– Ваше ім’я?

– Едвард Генрі Мастерман.

– Ваш вік?

– Тридцять дев’ять років.

– Домашня адреса?

– Фраер-стрит 21, Клеркенвелл.

– Ви чули, що вашого господаря вбили?

– Так, сер. Жахливий випадок.

– Скажіть мені, будь ласка, о котрій годині ви востаннє бачили містера Ретчетта?

Камердинер задумався.

– Своїми словами розкажіть мені, що саме сталося.

– Я, як звичайно, зайшов до містера Ретчетта і виконував його побажання.

– Що точно входило у ваші обов’язки?

– Складати або вішати його одяг, сер. Класти у воду його зубний протез і дивитися, чи в нього є все, що потрібно на ніч.

– Він поводився так, як і зазвичай?

Камердинер задумався.

– Ну, сер, гадаю, він був засмучений.

– У якому сенсі засмучений?

– Через листа, що читав. Він запитав мене, чи то я приніс його в купе. Звичайно, я сказав йому, що нічого такого не робив, але він вилаяв мене і чіплявся до всього, що я робив.

– Це було незвично?

– О ні, сер, він міг легко розлютитися, усе залежало від того, що його засмучувало.

– Ваш господар колись приймав снодійне?

Доктор Константін нахилився трохи вперед.

– Завжди, коли подорожував потягом, сер. Він сказав, що інакше не міг заснути.

– Ви не знаєте, що саме він приймав?

– Сер, я цього точно не можу сказати. На пляшечці не було жодного напису. Просто «Снодійне, приймати перед сном».

– Він приймав його минулого вечора?

– Так, сер. Я налив трохи у склянку і поставив на туалетний столик.

– Тобто ви власне не бачили, як він його приймає?

– Ні, сер.

– Що було далі?

– Я спитав, чи потрібно ще щось зробити, і уточнив містера Ретчетта, коли зайти до нього вранці. Він попросив не турбувати, допоки сам не подзвонить.

– Це для нього звично?

– Цілком звично, сер. Зазвичай він дзвонив провіднику, а потім, коли був готовий вставати, кликав мене.