Аґата Крісті - Вбивство у «Східному експресі»

– Що сталося?

– Я постукав у двері, але він крикнув, що це випадково.

– Англійською чи французькою?

– Французькою.

– Що конкретно він сказав?

– Ce n ’ est rien. Je me suis trompé [48] Не хвилюйтеся. Я помилився (фр. ). .

– Абсолютно правильно, – сказав Пуаро. – Це те, що я чув. І тоді ви пішли?

– Так, мсьє.

– Ви повернулися на своє місце?

– Ні, мсьє, спершу я пішов відповісти на інший дзвінок, який тільки-но задзвонив.

– А тепер, Мішелю, я поставлю вам важливе запитання. Де ви були о чверть по першій?

– Я, мсьє? На своєму маленькому сидінні в кінці вагона.

– Ви впевнені?

– Mais oui [49] Так. Звичайно ( фр. ). … Принаймні…

– Так?

– Я пішов у сусідній вагон, у афінський, поговорити з моїм колегою. Ми говорили про сніг. Це було відразу після першої години. Я не можу сказати точно, коли саме.

– А коли ви повернулися?

– Один із дзвоників у моєму вагоні закалатав, мсьє, пам’ятаю, я вже говорив вам. Це була американська леді. Вона дзвонила кілька разів.

– Я пам’ятаю, – сказав Пуаро. – А після цього?

– Після цього, мсьє? Я відповів на ваш дзвінок і приніс вам мінеральну воду. Потім, приблизно через півгодини, я розстелив постіль в одному з інших купе – молодому американцеві, секретарю мсьє Ретчетта.

– Макквін був сам, коли ви пішли, щоб розстелити йому постіль?

– З ним був англійський полковник із купе № 15. Вони сиділи й розмовляли.

– Що зробив полковник, коли він залишив мсьє Макквіна?

– Він повернувся до свого купе.

– Номер 15 – це досить близько до вашого місця, чи не так?

– Так, це друге купе від кінця коридору.

– Його ліжко вже було постелене?

– Так, мсьє. Я зробив це, поки він вечеряв.

– Коли це було?

– Мсьє, я не можу точно вам сказати. Не пізніше ніж о другій годині, звичайно.

– А після цього?

– Після цього, мсьє, я до ранку сидів на своєму місці.

– Ви більше не ходили в афінський вагон?

– Ні, мсьє.

– Можливо, ви спали?

– Ні, мсьє. Зупинка потяга не дала мені задрімати, як зазвичай.

– Ви бачили пасажирів, що ходили коридором?

Чоловік задумався.

– Думаю, одна леді пішла в туалет у кінці вагона.

– Яка саме леді?

– Я не знаю, мсьє. Це було далеко по коридору, а вона стояла спиною до мене. На ній було червоне кімоно з драконами.

Пуаро кивнув.

– А після цього?

– Нічого, мсьє, аж до ранку.

– Ви впевнені?

– А, вибачте, ви ж самі відчинили двері й на секунду виглянули.

– Добре, мій друже, – сказав Пуаро. – Мені стало цікаво, чи ви це згадаєте. До речі, я прокинувся від того, що щось важке гупнуло до моїх дверей. Ви не знаєте, що це могло б бути?

Чоловік витріщився на нього.

– Нічого не було, мсьє. Нічого, я впевнений у цьому.

– Значить, це був cauchemar [50] Страшний сон ( фр. ). , – філософськи сказав Пуаро.

– Хіба що, – сказав мсьє Бук, – ви чули щось із сусіднього купе.

Пуаро не звернув уваги на це припущення. Можливо, він не хотів цього робити в присутності провідника.

– А тепер підійдімо до цієї проблеми з іншого боку, – сказав він. – Припустимо, що минулого вечора вбивця сів у потяг. Абсолютно очевидно, що він не міг його залишити після вчинення злочину…

П’єр Мішель похитав головою.

– Але він і не може десь ховатися?

– Усе добре обшукали, – сказав мсьє Бук. – Друже, відкиньте цю ідею.

– Крім того, – сказав Мішель, – ніхто не міг потрапити в спальний вагон так, щоб я цього не помітив.

– Коли була остання зупинка?

– Віньківці.

– О котрій годині це було?

– Ми повинні були виїхати звідти о 11.58. Але через погоду ми спізнилися на двадцять хвилин.

– Сюди міг хтось прийти з інших вагонів потяга?

– Ні, мсьє. Після вечері двері між звичайними і спальними вагонами блокуються.

– А ви самі виходили з потяга у Віньківцях?

– Так, мсьє. Я, як звичайно, спустився на платформу і стояв поруч зі сходинками на потяг. Інші провідники зробили те ж саме.

– А як же передні двері? Ті, що біля вагона-ресторану?

– Вони завжди замкнені зсередини.

– Зараз вони не замкнені.

Чоловік видавався здивованим, потім його обличчя просяяло.

– Безсумнівно, один із пасажирів відчинив їх, щоб подивитися на снігопад.

– Мабуть, – сказав Пуаро.

Хвилину чи дві він задумливо стукав пальцями по столу.

– Мсьє не звинувачує мене? – несміливо запитав чоловік.

Пуаро по-доброму йому всміхнувся.

– Друже, вам не пощастило, – сказав він. – А! Ще один момент, поки я не забув. Ви сказали, коли стукали в двері містера Ретчетта, пролунав ще один дзвінок. Я теж його чув. Хто це був?