Надія Гуменюк - Корона на одну нiч

– Отже?

– Кажу ж, він весь час був у кімнаті.

– А якщо…

– Ну от, дід про шило, а баба про мило. Не свердліть мені дірку в животі, курва мать! Невже так складно здогадатися, що перед нами артист погорілого театру, який грає роль убитого горем страждальця?

«Який спритний. Уже й слідство провів і вбивцю спіймав», – подумав Ковальський і вийшов. Ще кілька хвилин тому він мав намір сказати Симочкові про те, що почув із вуст Романа Савицького, коли заходив до номера сам. Але тепер передумав. Неважко здогадатись, як розтлумачить почуте цей задерикуватий і гарячкуватий поліцейський неофіт. Кинеться махати шаблею наліво й направо без розбору. Бо тоді вже у нього не буде жодного сумніву щодо Савицького. А професійна чуйка Ковальського підказувала, що за тими словами стоїть щось інше. Що саме? І навіщо Савицький так сказав? Навіщо?

Щоранку редакційний кур’єр приносив до «Континенталю» свіжу газету «Dziennik» і віддавав портьє, а той уже клав її на столик у холі. Кожен постоялець, спустившись із номера, міг посидіти під екзотичною пальмою і, перш ніж вийти на вулицю, дізнатися останні новини. Це нововведення було взаємовигідним: готель тепер мав свою фішку, яка йому нічого не вартувала, а редакція – промоцію серед небідних громадян, які тимчасово зупинилися в «Континенталі».

Поряд із щоденною газетою можна було побачити і два числа чиказького журналу «для успішних джентльменів», мабуть, подарунок когось із жильців. Час від часу вони кудись щезали, а потім так само несподівано знову з’являлися на столику під пальмою. Журнали, на відміну від газети, – не першої свіжості, їм уже років по два-три. Але жіноча врода – споконвічна й непроминальна, як і чоловіча цікавість до неї. Тож красуні на обкладинках і на сторінках видання продовжували спокушати сильну стать своїми звабливими усмішками та розкішними формами, як спокушали і в перші дні виходу в світ цих заокеанських глянців.

Зазвичай першою читачкою «Dziennika» була Сабіна. Допитлива адміністраторка так поспішала виловити останні новини, ніби від цього залежала її надбавка до зарплати. Та цього ранку Ян Ковальський не поступився Сабіні – розгорнув газету просто біля вхідних дверей та так і застиг. За професійною звичкою, виробленою роками, він розпочав із перегляду кримінальної хроніки. Перечитував її з особливим нетерпінням. Але того, що сподівався побачити, на шпальті не було. Ані рядочка, ані словечка про загадкову смерть дівчини в готелі «Континенталь».

Утім, це не дуже й здивувало колишнього поліцейського. Він, навпаки, зітхнув із полегшенням. Отже, хтось вчасно заблокував витік інформації. Може, сам Войцех Бєльський, а може, власник видання, приятель Бєльського. Та головне – вчинено правильно. А навіщо Бєльському цей розголос? І навіщо взагалі ці неприємності всім працівникам готелю? Журналісти розтрублять та й переметнуться на іншу сенсацію, а закладу сама лише шкода: хтось відмовлятиметься ночувати в номері, де таке сталося, а хтось узагалі обминатиме «Континенталь» десятою дорогою. Тож краще вже заплатити один раз за мовчання, аніж потім сто разів пошкодувати через втрату репутації та збитки.

За двадцять п’ять років роботи Ян Ковальський не раз бачив таке, про що читачі газет ніколи не прочитали й уже не прочитають. О, якби він зумів написати про все це книжку! Вийшов би справжній кількатомний бестселер, який купували б нарозхват. Сімейні драми й трагедії, суїциди, інцести, загадкові смерті в багатих будинках і бідних притулках, у готелях і борделях, на робочих місцях та знаних курортах… Скільки їх залишилося за лаштунками розслідувань, приховано від цікавих очей та вух, назавжди поховано в сухих лаконічних поліцейських звітах, що припадають десь курявою часу на полицях архівів!

Звісно ж, від таких, як Ян Ковальський, мало що залежало. Про оплату мовчання замовники зазвичай домовлялися з поліцейським керівництвом або ж заручалися підтримкою ще вище, у владних кабінетах. А звідти вже надходили суворі вказівки: ні пари з вуст – ви нічого не бачили й не чули, і взагалі нічого такого не було. Тож коли Сабіна завела мову про події минулих ночі та ранку, він лише пересмикнув плечима й хутко взявся за наведення марафету в холі. Ян Ковальський умів мовчати, бо давно переконався в тому, що мовчання – золото.

Здивувало чоловіка інше. У газеті була чималенька стаття про конкурс краси «Сарматська княжна» із заверстаною в центрі великою фотографією фіналісток. Серед них – призерки в різних номінаціях. Але навіть згадки про головну переможницю. Жодної! Ніби журі конкурсу від самого початку мало вибрати тільки оцих віце-кралечок із різними найспокусливішими частинами тіла, а про саму княжну й не йшлося. Ні слова про Зофію Неродову, ні окремої світлини з нею, ні корони, якою її коронували. Може, й не було ніякої корони? Може, ця Зося все придумала чи видала бажане за дійсне, а Савицький просто підіграв їй? Люди здатні на такі фантазії, що іноді купи не тримається і в голові не вкладається. От і тепер, можливо, усе було вилами по воді писано. Адже ні він, Ян Ковальський, ні Сабіна не були на тому конкурсі. А в газеті – ніц нема про короновану Зоф’ю.