Надія Гуменюк - Плач пересмішниці

© Лис Н. П., 2021

© DepositPhotos.com / KrisCole, обкладинка, 2021

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2021

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2021

Хрипкуватий бас вкотився у сон і розколошкав, розметав його, як буревій суху солому. Левко здригнувся, інстинктивно засунув руку під подушку, затис у ній рукоятку «Форта» і зірвався з дерев’яного лежака. Тривога застугоніла у скронях, блискавично розтеклася судинами, загострила всі відчуття. Сторожко прислухався. Знадвору до веранди просочувався дим. Горіло, схоже, далеко, бо ніздрі ледь уловлювали гіркуватий запах. А басовитий розкотистий звук то сильнішав, то слабшав, то піднімався, то опускався, ніби десь один за одним відлунювали вибухи. Що це? Гармата? Міни? Снаряди? Чи, може, літак, бо гуркоче таки угорі?

Ледве вгамував дрож, що прокотилася тілом, роззирнувся у темряві, намацав поглядом обрис літрового слоїка з абрикосовим компотом на тумбочці, полегшено зітхнув і лівою долонею дав сам собі добрячого запотиличника: «Спиш ти, Леве, як заєць під кущем. А як спиться, так і сниться… Звідки тут узятися гарматі чи снарядам? Та й хто б це пропустив ворожий бомбардувальник на мирну територію?»

Обережно відсунув фланелеву фіранку на квадратній шибці веранди. На темному склі відразу ж істерично задзижчала розбуджена пара мух, у повітря загрозливо здійнялася розтривожена оса, що заночувала біля надкушеної Славчиком папірівки і тепер, вочевидь, збиралася стояти на смерть за свій солодкий трофей. А протяжний звук, що розбудив Левка, вже віддалявся, затихав – десь там, угорі, над волоським горіхом, що однією половиною широкої крони накрив невеличке подвір’я, а другою – цю прибудовану до старенької хати-«врем’янки» дерев’яну веранду з вузьким лежаком, на якому і літував Левко. Здалося, то чиєсь сердите старече буркотіння луною покотилося попід небесами. Ось воно стишилось, трохи подобрішало і зрештою навпростець понад садом мирно пошамкотіло собі за обрій.

«Береться на грозу», – подумав Левко, позіхаючи і знову вмощуючись на подушці. Воно б і добре, щоб нарешті задощило. Але то ще бабця надвоє ворожила. За останній тиждень злива вже двічі накривала навколишні села, у деяких навіть городину градом побила, підвали позаливала, дахи подірявила, а розпечене місто обминала, наче воно зачароване. Ось і тепер: десь поблискує, погримує, лякає та спати заважає, проте хмар як не було вдень, так і тепер немає, он навіть місяць просовує крізь горіхову крону свого цікавого жовтого писка, якого нíчим прикрити.

Задрімати вже не вдалося. Сон пропав, наче його отой піднебесний буркотун украв, у торбу вкинув та й покотив за собою невідь-куди. Дражливий запах диму ставав усе відчутнішим, їдкішим. Левко підвівся, одягнув штани, намацав пальцями ніг пляжні в’єтнамки і вийшов у двір. Намірився вибратися з-під лапатої горіхової тіні. І саме тієї миті не на небі, а вже на землі, десь за садком, знову голосно гримнуло. Вибух не дуже потужний, але це таки вибух – він не міг помилитися. Хвилина тиші і раптом – ніби сама ніч схарапудилася, залементувала, пронизливо і безладно забомкала. За мить те панічне бомкання перейшло у ритмічні удари. Хтось щосили, з рівними короткими інтервалами, гатив і гатив залізним бомкалом об латунну грушу дзвона.

Левко інстинктивно впав на землю, перекотився через плече й усім тілом притиснувся до надщербленої бруківки подвір’я. Дзвін ще трохи побомкав і почав стихати, ніби також віддалявся. Здавалося, що ніч вихоплювала з наелектризованого повітря загублені ним звуки, хутко загортала їх у клапті густого туману, що поповзком стелився по землі, й похапцем ховала – у травах, на грядках городини, під кущами і деревами, що непорушно бовваніли в імлі, як древні кам’яні статуї.

Сіра завіса, що ледь прикривала білі підколінки яблунь (Марійка намалювала їх вапном ще напровесні), почала підійматися вище і вище. А за нею, десь далеко за садком, затанцювали червоні язики полум’я. Вони підскочили мало не до неба, проте хутко опустилися, заховалися, здавалося, навіть пригасли. І тільки дим не зникав – сотався догори, стелився над землею, змішувався з туманом. Та їдуча суміш уперто повзла до міста. Ось уже й зависла над подвір’ям, на якому, як розтривожений боцюн, стояв Левко – худорлявий, цибатий, засмаглий, з розкуйовдженим чорним чубом, у камуфляжних штанях і гумових капцях-в’єтнамках.