Надія Гуменюк - Плач пересмішниці

Зараз він піде до «гробниці Тутанхамона». Стоятиме під її похмурими стінами, викладеними по низу темно-сірим гранітом, а вище – чорним мармуром. І чекатиме. Дочекається, коли власник «Аполлінера» приїде до своєї піраміди і вийде з броньованої тачки. Тоді Левко перегородить йому шлях до лискучих сходів з латунними перилами, зірве з нього золоту маску (Тутанхамон мусить бути у золотій масці), погляне просто в очі і скаже… Що скаже? О, він має що сказати. Головне – подивитися в очі.

Левко повернувся і хутко пішов до передмістя. Ходьба завжди заспокоювала його. Зрештою, останнім часом це було єдине, що приводило його до тями після нервових зривів і допомагало упорядкувати думки. Попереду почулися сирени, мимо промчала червона пожежна машина, за нею викотилася біла поліцейська автівка із синюватими мигалками. Хтось, мабуть, сповістив про те, що сталося, а може, помітили дим. Левко провів машини поглядом і гірко усміхнувся: гасити нічого і розслідувати, найімовірніше, ніхто нічого не буде. Ніхто і нічого! Ще не таке горіло. І що? Тільки народне БіБіСі пошепотіло, пошамкотіло на тісненьких кухнях та й замовкло.

Вийшов на трасу. Ця автострада – головна транспортна артерія міста. Вона розпочинається за дві сотні кілометрів звідси, десь аж біля державного кордону, перетинає тихе західне передмістя з патріархальним сільським ландшафтом і кількома озерцями, за кілометрів три вибігає на міст з високими відбійниками, під яким, далеко внизу, повільно протікає річка, і нарешті добирається до гамірних велелюдних вулиць. Минає ринок, парк, розсікає навпіл центр, вигулькує аж на східній окраїні й простягається далі, повз інші населені пункти, через ліси і луки, річки і мости, аж до східних рубежів України.

Левко зупинився, присів на лавці, що ледь бовваніла на безлюдній ще тролейбусній зупинці, знову обхопив руками голову. Голова вже адекватно сприймала і дорогу, й автівки з увімкненими фарами, і помаранчевий обрій, з якого пробився перший пучок сонячних променів. Сприймати сприймала, але боліти не переставала. Через футболку намацав пістолета, притиснув до грудей. Лють, що стугоніла в жилах, сконцентрувалася навколо металу, хутко-хутко запульсувала, ніби хотіла вирватися з тіла. Вирветься, авжеж. Він зробить це, а там хай буде, що буде.

Дістало все! Фейкова інформація в інтернеті… Записки в поштовій скриньці… Телефонні дзвінки і мовчазне дихтіння у слухавці… Обезголовлені припутні і розлита біля них кров… Холодний піт і панічні атаки, спровоковані цими напівмістичними-напівдиявольськими голубиними жертвоприношеннями… Ходіння по чиновницьких кабінетах та юристах, вислуховування безглуздих пояснень і звинувачень… Антидепресанти, що все менше діють, як знеболювальне для душі… Та й хіба існує на всьому білому світі знеболювальне для душі? Не народилися ще ті вчені, які могли б його винайти. А тепер ще й оця пожежа, несподіваний напад зі спини, підвал під руїнами. Палій і нападник – одна людина. Та є ще й інша, яка послала його.

Спочатку була війна. Левко знав, де його місце на ній і що треба робити. Але ця війна після війни… Як її вести і як виграти? Хто ворог, а хто приятель? Може, він уже здався б, зігнувся або й зламався. Може, потрапив би до психлікарні чи навіть утік до іншого світу, як це вже зробило чимало хлопців… Може… Якби не Дід. Він являється, коли стає геть кепсько, здебільшого посеред ночі. Виходить із темряви, з небуття, з іншого, вічного виміру, стає навпроти і мовчить. Мовчить і чекає. І те мовчання – єдине, що змушує підводитися вранці і проживати день. Жити, щоб робити те, що він мусить робити.

Коли Левко повернувся додому, то кинувся надолужувати те, від чого колись добровільно відмовився. Його життя більше не висіло на волосині, він нормально їв, більш-менш нормально спав (принаймні кілька годин на ніч), спілкувався з людьми, які запрошували його на зустрічі. Казали: головне – не мовчати, не замикатися в собі, треба виговоритися, звільнитися від пережитого, не носити в собі спогади, як приховані міни. Так і робив. Позаторік навіть за пензля взявся, несподівано для себе написав кілька картин, які взяли на обласну виставку. Така собі арт-терапія, відволікання від думок, тимчасове заспокоєння. Але таких, як він, з’являлося все більше. А люди… Одні стомилися слухати, іншим це нецікаво – наслухалися. Ще інші судити взялися. А йому що далі, то гірше.

Тепер майже щоночі цей дзвін. Щоночі жовті соняхи б’ють у груди, а шорсткі стебла – по руках, обчухрують коліна і збивають з ніг. Щоночі – чорна гора терикону за спиною, а на ній, як на мішені військового стрільбища – Дід. Стоїть і суворо дивиться йому вслід, дивиться і мовчить. А тоді враз – вибух, чорний стовп вугільного пилу, уламки породи, що скочуються до землі.