Надія Гуменюк - Плач пересмішниці

А вони ж, хоч і халамидники, і неслухи шалапутні, і босяки непосидючі, і безтолоч голопуза, але ж не гаспиди безсердечні – шкодували пташенят, не хотіли, щоб ті загинули через їхню надмірну цікавість, і щиро вірили бабусі. Тож лише на відстані, з-за куща верболозу чи з високих заростів трави спостерігали за тим, як пташка висиджує пташенят, а потім годує своє ненаситне потомство. Святий бабусин обман! Обман в ім’я спасіння пташиних душ! Не може мати просто так узяти й покинути своїх дітей лише тому, що він, Левко, переніс їх на безпечніше місце. Зрештою, це вже її справа, тієї пташки, що метається он над палаючою травою. Хай вирішує.

Нагнувся, щоб покласти тепле кубельце з пташенятами під ліщиною, на купині, оточеній калабанею. Але кущ раптом зник, замість нього розверзлася безодня. Вона потягла Левка в свої чорні глибини, як водяний крутіж легеньку тріску.

– Шо, птічку жалко? Ти диви, який сердобольний, блін! Ось зараз ми тобі крильця обсмалимо, щоб не дуже тріпотів ними. І побачимо, чи тебе хтось пожаліє. Якщо вообще знайде… « И никто не узнает, где могила моя»…

Це було останнє, що почув Левко, провалюючись кудись мимо пташиного гнізда. Хриплуватий голос, як іржавий цвях, через потилицю ввійшов у мозок, болісно колупнув його і затих.

До тями Левка привів власний кашель, що аж роздирав груди. Його, вочевидь, спровокував їдкий дим – він подразнював горло й аж вивертав бронхи. Було нестерпно холодно. Левкові здалося, що він лежить на крижині – як спіймана рибалкою і викинута на твердь риба. Задубілою рукою дістав із кишені мобілку, ввімкнув ліхтарик. Крижиною виявилася кам’яна долівка. Стіна, покрита бурим мохом, – також кам’яна. Десь високо над головою – аркоподібне склепіння, а в ньому, метрів за три, – сіруватий квадратик світла. Що це – справді вихід із підземелля чи марево, міраж?

Що б воно не було, треба йти до нього. Підвівся і пішов. Перечепився босими ногами через якусь залізяку, збив пальця й аж засичав від болю. Виявилося – то розкладна драбина, кинута під стіною. Ймовірно, він у підземеллі на Панській горі. Чув, що таке було, що слугувало воно в маєтку за погріб, де зберігалися продукти і вина, а в роки війни і за бомбосховище. Чув, але не бачив. Казали, вхід завалило під час Другої світової, коли на пагорб упала бомба. Схоже, той, хто вкинув Левка сюди, не мав наміру конче поховати його. Радше хотів залякати. Бо ж нічого не забрав, мабуть, і не обшукував. Просто оглушив, затягнув до розваленого вибухом будинку і вкинув до підвалу. Певне, таким чином хотів показати, що Левка ніхто не чіпав, що він сам сюди спустився і чи то вдарився головою об кам’яний поміст, чи задихнувся димом. А може, все-таки сподівався на його смерть?

Вибрався на поверхню, підібрав в’єтнамки, що валялися неподалік, спустився з гірки і пішов через чорне згарище. До ліщинового куща вогонь не добрався. З-під нього сторожко сяйнули два круглі очка щеврика. Зробила, отже, свій вибір мама-пташка – не покинула пташенят. Йому також доведеться вибирати: або злякатися, відступитися і здатися, або розпочати все заново, з нуля – пошук цегли, заготівлю дерева, будівельні роботи, вікна, двері… Якщо стане терпіння і сил. Якщо вдасться знову знайти підтримку і гроші. І головне – якщо вдасться перемогти монстра, жорстокого і загребущого, цинічного і лукавого, який не мечем, зате хитрістю і вогнем завойовує собі нові й нові території. Хоча хтозна, чи не пускає він у хід і свої новітні мечі.

Ця місцина не завжди була безлюдною. Колись, років понад сто тому, коли місто мало повітовий статус і займало тільки невеличку частину теперішньої території, тут шумів правічний хвойний ліс, а посеред нього хлюпотіло озеро. Ліс аж п’янив сосновим ароматом, а озеро вабило чистою, як сльоза, водою. Десь тоді на залісненому піщаному пагорбі, над самісіньким блакитним оком плеса, з’явився маєток Генрика Відовського. За переказами, він був далеким нащадком, пагінцем однієї з генеалогічних гілок легендарної королеви Бони, яка прибула на ці землі ще на початку шістнадцятого століття і після одруження із польським королем Сигізмундом І Старим додала до титулів герцогині Міланської і принцеси Неаполітанської ще й польську корону.

Генрик начебто мав слабкі легені, тож його особистий ескулап і порадив йому оселитися у сосновому лісі. Біла вілла простояла на пагорбі до 1939 року. Після приходу радянської влади вона спорожніла. Зникли не лише господарі, які змушені були спішно емігрувати, а й усе, що наповнювало будинок: меблі, килими, картини, світильники, посуд, книжки… Кажуть, дещо з панських речей ще довгенько зберігалося у колишніх комсомольських активістів, заховане подалі від людських очей. Може, й тепер зберігається у їхніх нащадків, тим паче що нині вже й приховувати не треба.