Надія Гуменюк - Плач пересмішниці

– Діду, і ви тут?

– Як бачиш.

– Чуєте, як дзвін бамкає? Горить. Тож мушу бігти…

– Там уже нічого гасити, Леве. Вибухнуло, спалахнуло – і нема. А ти зробив те, про що я тебе просив?

– Роблю… Роблю, що можу!

– Небагато ж ти зміг.

– Тут не все так просто…

– А там було простіше?

– Послухайте…

Він ступив крок уперед, простягнув руку, хотів торкнутися Дідового плеча. Постать не зрушила з місця, тільки хитнулася, загойдалася, видовжилася, якось непевно змахнула руками й раптом стала ще одним соняхом з двома розпростертими пообіч шорсткими листками. Від нього відділився чи то згусток туману, чи клубок сивої пари, що піднявся над землею й повільно-повільно поплив між деревами, аж поки не зник, не розчинився у повітрі.

– Діду, – тихо покликав Левко. – Діду, ви куди? Послухайте… Мені треба поговорити з вами. Дуже-дуже треба!

Тихо. Тільки роса – кап-кап з висоти соняшникового зросту на лапатий подорожник.

– Діду-у-у!

Левкові вже нічого приховувати свій голос. Закричав так, аж на веранді шибки задзеленчали. Але почути його – нікому. І від того з’явився страх, дикий, пронизливий і липкий, як ота темна голубина кров під ногами. Страх спазмує гортань, паралізує тіло і переходить у розпач.

– Діду-у-у! Ви де?!

– Де-е-е?.. Де-е-е?.. – передражнив хтось у саду.

Блискавка спалахує у голові, на мить розсуває й проганяє туман, що пробрався вже було й у неї, висвітлює ще одну картинку, закарбовану в мозку. Левко знає, де Дід. Добре знає. Але щось змушує його знову і знову гукати, кликати, кричати, надривати голос і серце, що вже не вміщається у грудях й ось-ось може вирватися з них.

– Діду-у-у!

– У-у-у… У-у-у… У-у-у… – відлунює сонях і знову бризкає на хлопця холодними краплями впереміш із жовтим пилком.

Левко підхопився й побіг за дзвоном, що вже відкотився й ледь-ледь пробивався крізь імлисту стіну, але ритмічно бомкав і бомкав у його голові. А може, його й не було ніде, крім Левкової голови? Може, лише у ній одній він і озивався, як це вже було не раз? Хтозна. Запитати б когось, та нікого поруч нема. Нікого!

Ну ось і «нейтральна» територія пустирища. Ось і плеската Панська гора, точніше, гірка над ставком. Розвалені вщент стіни, розкидана від вибуху цегла – і нова, недавно покладена, і давня-прадавня, що простояла тут понад століття, навіть світову війну пережила, а тепер… Обвуглені крокви чорніють аж на поверхні затягнутої жабуринням водойми. Не дивно, що вогонь так хутко опустився до землі: будинок тільки-но збиралися накрити, тож даху ще не було, цегла не горить, а голі соснові крокви, висушені літнім сонцем, спалахнули, як солома, й нема.

Ген від села до зруйнованої будівлі біжать кілька чоловіків. Їхні силуети у місячній підсвітці нагадують чорних граків, які незграбно розмахують крильми. Ймовірно, людей обходить не так будинок, як вогонь навколо нього. Дім уже не врятувати, не поставити на місце, та й, відверто кажучи, не дуже він селян цікавив. А от палаюча суха трава з кущиками деревію, дикої ружі та пижма – то реальна загроза. Зарості голосно тріщать, жалісливо попискують, ніби червона пащека вогняного звіра пережовує їх могутніми зубами. Пережовує, а обвуглені залишки випльовує позад себе. Полум’я невисоке, та воно колом поширюється від епіцентру, сповзає з пагорба донизу, і якщо його не зупинити, вогонь дістанеться до пшеничного поля, а від нього рукою подати до сільських садиб. Тож і поспішають налякані вибухом і вогнем люди, тримаючи поперед себе хто лопату, хто відро, а хто звичайну намочену у воді галузяну мітлу. Над задимленим пустирищем – кілька дрібних пташок, що так необачно (вочевидь, за прадавньою звичкою та генетичною пам’яттю) звили собі тут гнізда.

Траву люди загасять. А на будові вже й справді нічого рятувати. Левко впав на коліна й обхопив руками голову.

– Господи! За що?

Просто перед ним почувся жалібний писк. Троє голопузих пуцьвірінків тулилися одне до одного, ворушили неопіреними крильцями і широко відкривали дзьобики. Не розуміли, мабуть, чому це їхня мати так несподівано покинула їх. А вона розпачливо літала над рухливою округлою лінією вогню, що наближалася впритул до гнізда, ніби хотіла зупинити її, загасити крильми, не підпустити до своїх дітей.

Левко обережно взяв гніздо з пташенятами в долоні, підняв над головою, щоб його побачила пташка (здається, луговий щеврик), і поніс назад, на безпечнішу територію. Чи зрозуміє мама-пташина, чи знайде і прийме своїх дітей на новому місці? Колись бабця Уляна казала, що пташки покидають свої гнізда, навіть назавжди відмовляються від них, якщо дізнаються, що люди брали до своїх рук їхні яйця або пташенят. Але чи правда це? Мабуть, старенька таким чином хотіла приструнити, зупинити малих шибеників, яких чогось як магнітом тягло до пташиних кубелець, вимощених на деревах, у лозняку та просто посеред трави. Як ще мала віднадити їх від втручання у пташине життя?