Поділився думками з Марійкою. Вона пообіцяла підкинути ідею батькам дітей, які стоять у поліклініці на обліку. З того і почалося. З їхніх перших внесків, з пошуків спонсорів і меценатів. Районна влада (територія належала селу) провела перемовини з міською. Начебто домовилися між собою. Газети розмістили фоторепортажі з першої толоки, яку провели батьки і волонтери. А потім… Потім щось пішло не так. Районні чиновники раптом почали відводити погляди і розводити руками: «Не положено – земля наша, а ви ж міські». Міські вдавали співчуття, скрушно зітхали: «Гарний задум… Але це не наша компетенція». А в поштовій скриньці біля Левкової «врем’янки» що не день, то нове послання.
Перше він отримав відразу після публікації репортажу з толоки і не зовсім уторопав, що й до чого. Усього два речення: «Підшукай інше місце для свого Гуінплена. Йому все одно, де сміятися». Що б це мало означати? Хто такий Гуінплен? Погуглив і дізнався: Гуінплен – головний персонаж роману Віктора Гюго «Людина, яка сміється». Хлопчика у дитинстві викрали і спотворили йому обличчя так, що на ньому назавжди застигла жахлива посмішка. Отже, натяк на Славчика.
Далі пішли листи без натяків. «Забирайся геть! Бо з підземелля маєтку хутко вилізе привид Відовського. А ти опинишся на його місці». «Контужений! Хто тобі дав право спілкуватися з дітьми? Твоє місце у психушці!» «Шкода, що тебе не грохнули там . Але це ще не пізно зробити тут »… Слідом за посланнями на подвір’ї почали з’являтися мертві припутні з відрубаними головами. Той, хто надсилав записки, вочевидь, знав про випадок на териконі. Звідки? Здається, у репортажі про це не йшлося.
Левко написав кілька заяв до поліції. З нього посміялися: «Москалів не боявся, а через якогось голуба піджилки трусяться? Може, у саду тхір завівся. Відомо, що цей маленький хижак дуже перебірливий – тушку не їсть, лише кров висмоктує. Отакий-от гурман! Чи, може, чупакабра біля тебе поселилася. Постав про всяк випадок капкан. А записочки – не зброя, вони не стріляють. Не хочеш – не читай».
Що частіше натикався на такі «поради», то більше переконувався: чутки про негласну (а може, й гласну) угоду в чиновницьких кабінетах – не фейк, і ніхто вже не збирається віддавати місце на Панській горі для реабілітаційного центру «Сонячний». Не збирається, бо воно вже переобіцяне фірмі «Аполлінер». Навіть сума визначена і всі папери підготовлені. Цікаво, який стосунок має ця назва до французького поета і художника Гійома Аполлінера?
Про фірму хіба що глухий не чув. А от бачили її одіозного власника, прозваного Тутанхамоном-Запальничкою, одиниці. У нього нібито пентхауз у Лондоні та будиночок у Швейцарії. Він часто ховається там від мирської суєти, навідується до міста свого дитинства зазвичай тоді, коли потрібно знову відхопити у когось черговий ласий шматок. Фірма загребла під себе чимало нерухомості з міського фонду – щось купляла, щось «віджимала», щось підхоплювала за копійки після вимушеного банкрутства. Лише за останні два роки до неї перекочувало з десяток ресторанів, барів, казино і маркетів.
Рекетом а-ля дев’яності це не назвеш, проте схема до банального близька і жорстока: підприємцеві пропонують суму за об’єкт, що потрапив до поля зору власника «Аполлінера». І тому вже краще не рипатися і не смикатися, бо це допоможе не більше, як танець живота приреченій мусі в павутинні. У випадку відмови – неминуча пожежа. Після неї вигоріле вщент приміщення за копійки переходить до фірми. Капітальний ремонт, сучасний дизайн – і ще одна прибуткова одиниця «Аполлінера».
Кажуть, першу частину свого прізвиська Тутанхамон-Запальничка отримав завдяки похмурій споруді офісу, яка чомусь асоціюється у містян з містичною гробницею єгипетського фараона, а другу – саме через його вогняні методи.
Левко ніколи не бачив цього чоловіка, мало що знав про нього. Та й у місті він лише другий рік. Приїхав сюди заради Марійки. Влаштувався у будівельну бригаду. Ніколи не думав, що стане будівельником, але так склалося. От заробить трохи грошей, виконає заповіт Діда, вирішить нагальні справи, а тоді можна буде і навчання продовжити.
Він би й не хотів бачити власника «Аполлінера». На біса він йому здався, той скоробагатько. Але мусив. До зустрічі з ним готувався ретельно. Навіть «Форта» купив заради неї. Ну що ж, час настав. Тепер уже відкладати не можна. У грудях так боляче, ніби там має щось розірватися. Ось-ось, зовсім скоро. Серце? Щось біля серця? Чи це готується вибухнути його лють, наповнена підвальним холодом і просочена гірким димом?
Читать дальше