Надія Гуменюк - Плач пересмішниці

Під час Другої світової війни у маєтку Відовських розмістили військовий шпиталь, куди звідусіль звозили поранених. Потім будинок віддали в розпорядження ліксанупру, перетворили на санаторій для дітей з проблемами органів дихання, ще пізніше – на піонерський табір «Сонячний». Він працював лише влітку. За дев’ять місяців між табірними змінами неопалювана будівля покривалася зеленими візерунками цвілі, чорніла і тріскалася. В травні, перед поселенням дітей, її сяк-так білили, підфарбовували, а восени – знову те саме.

Тим часом по обидва боки старого маєтку відбувалися свої зміни: місто бурхливо урбанізувалося, розбудовувалося, забирало під нові квартали прилеглі поля, а приміське село, занесене до списку перспективних, збільшувалося і просувалося до міста. Вони наближалися одне до одного, стинаючи на своєму шляху лісові насадження. Відпочинкова зона занепала: біля облупленого будинку з мансардою залишилося десятків три старезних сосон, озеро обміліло, замулилось і перетворилося на калабаню, яку місцеві за звичкою називали озером.

Ще якийсь час маєток слугував за складське приміщення, навколо якого міцно укоренилося бур’янове царство, а в дев’яностих роках, коли колгосп ліквідували, став безхозним. Про колишню віллу, єдиний з кількох приміщень маєтку вцілілий будинок, нагадували тільки грубезні стіни з оголеною цеглою, напівкруглий фронтон, що завис у повітрі й нічого не увінчував, бо від даху і сліду не залишилось, та ще білі колонади обабіч понівечених східців, а над ними – «погризена» іржею металева арка з вилинялим написом «Сонячний».

Цей напис, що залишився від колишнього літнього табору, повернув Левка до розмови з Марійкою. Вона розповідала про Славчика, про те, що «сонячних» (так називають дітей із синдромом Дауна) народжується все більше – тільки у їхньому місті їх уже близько двох сотень. Мабуть, прискорений розвиток земної цивілізації якось напряму пов’язаний з цією генетичною аномалією, над якою ламають голови і схрещують списи науковці. За статистикою, зараз у кожного семисотого новонародженого замість сорока шести хромосом – сорок сім, і звідкіля береться ота підступна таємнича сорок сьома, ніхто до пуття пояснити не може.

В багатьох країнах такі люди адаптовані до соціуму: спілкуються, здобувають освіту, працюють. Марійка навіть вирізку з газети про голлівудського актора з синдромом Дауна зберегла. Не те що в нас… Мами, які приходять з такою малечею до дитячої лікарні, часто плачуть. А хіба вона сама не плаче? Хіба її не терзають думки про те, що буде зі Славчиком, якщо раптом (не дай боже!) з нею щось станеться? Життя таке непередбачуване, не знаєш, де посковзнешся. А в них же нікогісінько, жодного родича. Як він житиме сам? Кому потрібен такий ? А її Славчик може – вона це точно знає! – багато що може, тільки підштовхнути треба, підтримати. Він же справді, як сонечко – усім готовий світити, усіх обігріти своєю довірливою усмішкою.

Наступного після тієї розмови ранку Левко крутив педалі старенького велика у село – до свого побратима Сашка Омельчука. Зупинився біля напіврозваленого маєтку, пройшовся поглядом по колонаді, над якою чипіла відірвана вітром з правого боку залізяка з написом «Сонячний», і раптом, наче блискавка, сяйнула думка: якщо відбудувати цей дім, розчистити озерце, привести до ладу закинуте пустирище… Яке б гарне місце було для таких дітей, як Славчик! Та й не лише для таких. Можна організувати гуртки, обладнати майстерню, навчати малих якогось ремесла. А якби ще й кілька коників завести… Недавно читав про жінку, яка створила у своєму місті центр іпотерапії. Вона сама колись вилікувалася верховою їздою і тепер оздоровлює нею кілька десятків дітей. Каже, що коні, окрім усього, ще й мають дуже добру енергетику. Та він і сам це знає, бо ж ріс у селі і з дитинства любив коней. Тут би і хлопці, які повернулися з війни, могли проходити реабілітацію. Чи й працювати з дітьми, що теж стало б для них своєрідною психотерапією. Он скільки їх, травмованих і фізично, і психічно, не можуть знайти місце в мирному житті, іноді чіпляються навіть за соломинку, щоб вижити. Та Левко й сам не виняток. Іноді здається: ще трохи – і вхопитися не буде за що. А тут така гарна справа. І Дід нарешті перестане докоряти, що він не виконав його наказу, нічого не зробив для його доньки і внука. Бо ж таки не зробив. Не зміг. Не зумів. І від того на серці так важко, що іноді хочеться приставити «Форта» дулом до скроні.