Надія Гуменюк - Плач пересмішниці

«Це ж треба, – подумав, – вогонь раптово шуганув і хутко опустився, а диму від нього стільки, ніби справжня хімічна атака розпочалася. І цей вибух… Він таки був!»

Левко повернувся до веранди, похапцем одягнув і заправив у штани футболку, кинув під неї фортівського малюка-дев’ятку (про всяк випадок!) і вибіг на стежку, що через садок вела до вузьких смужок городів, розміщених відразу за дорогою, далі виводила до пустирища, а тоді вже до пагорба, прозваного в народі Панською горою. На пагорбі, над обмілілим, зарослим татарським зіллям та очеретом ставком, ще донедавна височів головний будинок колишнього маєтку. Пустирище – чималий шмат нейтральної території між передмістям, де Левко вже другий рік поспіль винаймав допотопну дерев’яну «врем’янку», і селом, яке вперто наближалося до міста.

Горіло десь там, і Левко здогадувався, що саме. А коли здогад перейшов у впевненість, аж застогнав. Ця пожежа злякала його не менше, ніж колись перший вибух замаскованої біля бузинового куща міни – тоді він пройшов усього-на-всього за якихось пів метра від неї і не зачепив, не наступив, ніби хтось узяв його за руку і провів повз ту смертельну пастку. Його провів, а хлопця, який ішов за кілька метрів за ним, – ні. Левко навіть імені його не знав, але цей спогад не раз хапав його за серце, особливо в перші місяці. Якби він тоді ступив на пів метра лівіше… Якби… Той хлопець залишився б живим, вони просто помінялися б ролями, точніше – життями.

Під гумовими підошвами в’єтнамок гидко чвакнуло, голі пальці ввійшли у щось пухнасте й липке. Левко послизнувся і з розгону ледь не розтягнувся на стежці. Присвітив ліхтариком: посеред калюжі густої темної крові – великий обезголовлений припутень із розпростертими сірими крильми. Голівка, відрубана якраз по білому шийному «комірцеві», яким означені ці птахи, лежить окремо, й осклянілі застиглі очі дивляться просто на нього. Просто на нього… Чи у нього?..

Господи! Знову… Знову голуб… І знову це видиво, яке він ніяк не може вирвати, витравити зі своєї пам’яті. Хоче – і не може. Намагається, а воно не зникає.

…Він сидів на невеличкому, майже крихітному виступі, на сяк-так видряпаному каскою посеред сланцевої тверді дашку, майже під верхівкою двохсотметрового чорного конуса. Від похилої поверхні терикону йшов нестерпний запах пересмаженої на сонці відпрацьованої породи і людських випорожнень. Ніде заховатися ні від сонця, ні від куль. Четвертий день без крихти в роті і вже другий без води. І раптом – голуб… Дурненький, наївний, довірливий сірий припутень з білим, як у чемної школярки, «комірцем» на шиї… Чого він прилетів у це пекло? Чого підійшов так близько? Хто його послав? Навіщо? Щоб обміняти вільне пташине життя на життя вмираючого від голоду і спраги напівпритомного хлопця?

– Гулі-гулі, дурненький… Гулі-гулі, сіренький…

Крові було мало, зовсім-зовсім мало. Може, зо дві чи три ложки. Не більше. Чи йому так здалося? Вона не могла вгамувати спрагу, що мучила Левка ще з учорашнього дня. Але впала на пересохлий, отерплий і розпухлий язик, як цілюща роса, і змусила ожити, зарухатися у жилах кров людську.

Якби не припутень… Якби не його краплі крові…

Гулі-гулі, дурненький… Гулі-гулі, сіренький… Гулі-гулі, янголе-спасителю…

Левко раптом знову відчув у роті той солодкувато-нудотний присмак. Замлоїло, спазмувало шлунок, до горла підступив щойно випитий абрикосовий компот. Світ хитнувся, і стежка з червоною калюжею (але ж це неможливо, щоб стільки крові з одного птаха!) почала горбатитися, перевертатися, ніби хотіла скинути Левка із себе, як норовливий дикий скакун невправного вершника. Ухопився за щось високе і шорстке. В долоні вп’ялися дрібні колючки. На спину закапотіли холодні краплі, аж дрижаки пробіглися від маківки до п’ят.

«Звідки? – майнуло в голові. – Дощу ж немає». Здригнувся, підвів погляд – над ним нахилився сонях на міцному і прямому, як жердина, стеблі. Розтривожений спочатку громом і вибухом, а потім поштовхом людського тіла, стояв з опущеним великим жовтим диском і скрапував росу – не знав, мабуть, у який бік повертатися, де намацати кружальце сонця, що вже скоро має пробитися до землі крізь цей безпросвітний сивий смог, але поки що ховається за темним обрієм.

За соняхом з’явилася кремезна постать у військовому плямистому однострої. Виструнчилася й завмерла. Стояла й ані руш. Стояла й дивилася на Левка. Стояла і вперто чогось чекала. Обличчя не видно, та Левко добре знає, хто це.