Надія Гуменюк - Плач пересмішниці

– Пожуй, хлопче, полину! А тоді скривися й заткнися! Чого я тут – тебе не обходить. Зрозумів? І байки про щасливе життя на цьому роз-пре-крас-ному світі та про твої пригоди лицаря Бетмена, що несподівано випірнув з туману, мене не цікавлять! Абсолютно! Тож котися ковбаскою!

– Сама ти… їжачок у тумані!

Він уже намірився і справді піти. А чого мав стовбичити біля цієї звихнутої дурепи, ковтати образи? Хай собі лежить, якщо їй так цього хочеться. Вільному – воля. Полежить, поваляється, протверезіє, поміркує та й підніметься. І справді, що йому до її проблем? Що йому до чужого життя? Тут би зі своїм розібратися. Ось спуститься донизу, взує свої гумові в’єтнамки made in China, візьме пістолет і піде у своє передмістя. А вже тоді…

Але саме тієї миті, коли він уже хотів рушити, дівчина підвела голову, повернула до нього обличчя, відкинула з чола розкуйовджене довге пасмо і глянула на Левка сердитими очима, повними сліз. Він оторопів. Не від слів і не від неприхованого болю в очах. Дівчина нагадала йому сестру Світлану – такі самі сірі із зеленими крапелинками очі, таке ж світле волосся і віку ця злючка-колючка приблизно такого самого. Принаймні такою Світлана була три роки тому. Три роки тому, коли ще була…

І тут він побачив те, що пояснювало падіння і непорушне лежання цієї неприкаяної кандидатки в самогубці. Наприкінці мосту, там, де він спускався до міської автостради, поблискував нікелем інвалідний візок. Мабуть, дівчина відштовхнула його від себе, коли остаточно прийняла рішення про падіння з мосту. Візок за інерцією проїхав кільканадцять метрів і зупинився.

Отже, вона… Господи! Як же він відразу не помітив, що дівчина не може ходити? Що він тут наплів? Яка може бути прогулянка? Які розмови?

– Пробач! Я не знав… Ну, давай я тебе підніму.

Нагнувся до дівчини, хотів узяти на руки, але вона зашипіла, як розлючена кішка, і виставила поперед себе долоні. Гострі нігті черкнулися об Левкову щоку, біля скроні запекло.

– Не чіпай! – закричала.

– Команда неправильна! – зробив вигляд, що не відчув подряпини. – Має бути інша: «Допоможи мені, Левку!»

– Не хочу!

– А якщо через «не хочу»? Я ж не обіцяю носити тебе все життя на руках. Ще чого! На це навіть не сподівайся. От лише доставлю до візка, посаджу – і їдь собі звідси на всі чотири сторони, а краще, звісно, на одну – туди, звідки приїхала. Якщо ти прибула на власному транспорті сюди, то доберешся і звідси. Логічно? Логічно. Отож…

– Плювати мені на твою логіку!

– Ну й плюй на здоров’я! Може, виплюєш своє роздратування і подобрішаєш.

– На той рік цієї пори, як піде дощ догори!

– Та ти й справді не дівчина, а їжачок у тумані! Але я не боюся їжаків. Один навіть у моєму саду нещодавно поселився і тепер щоночі фукає. Сердито, як оце ти зараз. А я його молочком пригощаю.

Левко засміявся, підхопив дівчину на руки, інстинктивно притиснув до себе. Під м’яким шовком сукні ковзнув теплий оксамит шкіри. Війнуло пахощами розпущених кіс і ароматом тонких парфумів. Дівчина на мить принишкла, обхопила його руками за шию, але хутко оговталася, запручалася, вперлася долонями в груди, намагаючись відштовхнутись.

– Відпусти! Відпусти, кажу!

– Авжеж, я відпущу, а ти відразу ж побіжиш, і тоді шукай вітра в полі.

– Як дотепно. Живота можна надірвати від сміху. Ненавиджу!

– Нічого, ще полюбиш. Не тільки від любові до ненависті, але й від ненависті до любові – один крок. А в нас із тобою попереду ще ой як багато часу.

– Ніколи!

– Ніколи не кажи «ніколи».

З ними порівнявся жовтий «жук» на польських номерах, молода водійка скинула швидкість, висунула голову з вікна, придивилася, прислухалась і хутко притулила до вуха сотовий телефон.

«Зараз викличе поліцію», – подумав Левко.

Він не помилився. Не встиг донести свою волаючу ношу в червоній сукні до візка, як поряд пригальмувала автівка із синіми блимавками. Двоє поліцейських вибігли на тротуар і стали перед Левком.

– Руки!

– А що з моїми руками?

– Підніми!

– Хіба не бачите? Вони зайняті. Як же я їх підніму?

– Ти диви! Та він ще й кпиниться. Жартівник хрінів знайшовся. Руки в нього, бачте, зайняті. То звільни їх. Відпусти дівчину! Постав, кажу, дівчину на місце! – суворо наказав старший страж порядку, опасистий, з круглим черевцем під поліцейською бляхою.

– Та я б із радістю, але ж…

– Радості не обіцяю, а от неприємності тобі гарантовані. Відпусти дівчину і три кроки вперед! Ну!..

– Допоможіть, пане поліцейський! – благально повернула обличчя до поліцейського дівчина. – Врятуйте мене від цього бандита.