Надія Гуменюк - Плач пересмішниці

Щоночі!..

Простіть мене, Діду! Простіть!

Гроза знову обминула місто. Гуркотіло то ліворуч, то праворуч, але десь далеко звідси, аж за обрієм. А тут – ані хмаринки, ані дощинки. Наче аномальна зона, якийсь Бермудський трикутник, прикритий сірим сувоєм туману.

Ще метрів сто – і міст, а відразу за мостом від автостради, як гілки від масивного стовбура, навсібіч розбігаються вулиці. І раптом Левко похопився: на кого він схожий? Ноги чорні від сажі, заляпані голубиною кров’ю, на ногах пляжні капці, футболка і штани – зі слідами горілої трави, на обличчі, мабуть, також чорна розмальовка, як бойовий патерн індіанця. Хто його в такому вигляді допустить до крутого офісу? Доведеться відкласти. Зійшов з дороги, спустився лівим схилом до річки. Вирішив: змиє бруд, поплаває трохи в ще не скаламученій прохолодній воді, попірнає досхочу і повернеться назад. А тоді вже одягнеться і вирушить туди, куди намірився.

Він виріс біля озера, звик до води, змалку почувався у ній, як риба, вірив, що вона не лише очищає тіло, але й просвітлює думки. Після купання ніби заново на світ народжуєшся. Звісно, тут плесо не таке, як у сільському озері, і вода не така чиста й прозора, та все ж вода.

Тільки-но перекинувся з живота на спину і віддався на волю повільної течії, як ледь під воду не пішов від несподіванки: на мосту стояла жінка. Власне, не на самому мосту, та й не стояла. Звисала над річкою, перехилившись через високий роздільний відбійник. Червона сукня різко контрастувала з сірою закіптюженою опорою і палахкотіла в тумані, як троянда, легка тканина подолу розвівалася і створювала ілюзію тремтливих пелюсток. Жінка вчепилася руками в бетонну перекладину й намагалася підтягнутися на неї. Голова і плечі вже над водою, а нижня половина тулуба все ще залишалася на мосту. Щось ніби утримувало тіло, не відпускало, відтягувало його назад, заважало перекинутись у безодню з дванадцятиметрової висоти. Жінка затято борсалася, натужно підтягувалася на руках і повільно, сантиметр за сантиметром, проте вперто просувалася вперед.

«Мабуть, п’яна, – подумав Левко. – Авжеж, п’яна. Поверталася з якоїсь нічної тусовки, де або добряче перебрала, або ж побила горщики з любчиком, або і те, й інше. От і надумала собі чортзна-що».

Він кинувся гребти до берега, на ходу вхопив штани, піднявся на дорогу, щодуху добіг до мосту. Голови жінки вже не видно було. Над тротуаром звисали тільки босі ноги з червоним, під колір сукні, педикюром. Вітер завіяв поділ сукні, і вони беззахисно біліли на тлі темного асфальту й запилюженого бетонного відбійника. Левко ухопив незнайомку за стан, рвучко потягнув назад. Вона вчепилася руками в опору й пронизливо закричала. Проте наступного ривка закляклі долоні не витримали, тіло почало сповзати на міст. Тільки-но босі ноги торкнулися тверді, як самогубця болісно зойкнула, хитнулася і, судомно хапаючись за Левка, сповзла на асфальт.

– Вітаю на нашому старенькому доброму білому світі, міледі! Повірте, тут набагато краще, ніж там, куди ви зібралися. Я щойно звідти і можу це авторитетно засвідчити, – зіронізував Левко, віддихуючись.

– Пішов ти… свідок Єгови! – сердито крикнула «міледі», але з тротуару не підвелася.

– Що, так гарно погуляла вночі, що й досі ніженьки не тримають?

– Тримай курс туди, куди йшов, і дай мені спокій!

– Отакої! Тобі справді так зле чи велику актрису із себе корчиш? – здивувався Левко.

– Мені могло бути добре. Могло! Бути! Добре! Розумієш? Дуже добре! Так, що краще вже просто не буває! Якби тебе сюди не принесло. Що тобі до мене? Іди геть!

Голос молодий, ображений і роздратований водночас. Але яким боком до її образ та роздратування Левко?

– Гаразд. Пообіцяй, що не повториш… ну, сама знаєш, що саме не треба повторювати. Я повірю на слово і піду собі.

– Ще чого! А хто ти такий, щоб я тобі щось обіцяла?! Хто ти взагалі такий? Звідки ти взявся? Чого сюди приперся? Такої пори нормальні чоловіки ще солодкі сни додивляються або жінок обіймають. А ти? Чого? Який дідько тебе сюди прислав?

– Не дідько, не дядько і взагалі ніхто. Я сам тебе побачив і от…

– Зрозуміло, ти безхатько, який під цим мостом ночував. Гм… А чого? Прикид відповідає статусу… Які штани! А які круті шузи! Найк? Ребок? Чи, може, Палладіум? Ах, і як же це я відразу не розпізнала? Це ж найкрутіша з усіх світових фірм – «Чап-чалап-босолап».

– О, стільки запитань і всі відразу. Мої круті шузи залишилися внизу, на березі. Мені, знаєш, якось не до них було, коли побачив, як ти повисла тут догори дриґом. Фірму, яка виготовила оті мої брендові капці, я тобі не назву – комерційна таємниця. А от чого тобі не спиться? А те, що ти тут робиш, – нормально? То, може, нарешті підведешся, пройдемося трохи, прогуляємося, а тоді присядемо он на тій лавці й поговоримо як безсонько з безсоньком. Обіцяю: розкажу все, що тебе цікавить. Ну?