Надія Гуменюк - Корона на одну нiч

«Нічого, і ці розберуться, – подумав Ковальський. – Посваряться, погніваються та й помиряться. Треба сказати Сабіні, щоб дописала до рахунку вартість розбитого посуду».

Він уже хотів повернутися до холу, але зупинився і сторожко прислухався. З номера почувся болісний чоловічий стогін.

Овва! Може, панянка запустила чимось важким у свого кавалера? Але в такому випадку більш очікуваним був би жіночий крик. Його Мариля під час сварки кричала так, що їхня канарка у клітці від її децибелів мало не вмерла – перекинулася на спинку й лапками задриґала. Це й зупинило розпасійовану жінку, яка любила пташку не менше за чоловіка. А тут… Ніби жінки й немає в номері. Зате чоловічий стогін повторився.

Ковальський хутко піднявся на другий поверх, зазирнув у прочинені двері, переступив через перекинуту тацю, розбите скло та розсипані троянди і сторопів. На білій атласній постелі нерухомо лежала дівчина: волосся кольору темної міді розметане по подушці, на блідому обличчі – застиглі широко розплющені очі, з ліжка звисла рука з тонкими пальцями. Роман Савицький стояв на колінах перед ліжком, обхопивши голову руками, його плечі здригалися.

– Зосю! Дівчинко моя! Кохана… Прости! Це я… Я винен… Це я… Проклятий убивця!..

Ян Ковальський обережно позадкував, ненароком наступив обцасом на розбитий келих, що голосно хруснув і розкришився на дрібні скалки. Скло перемішалося з пелюстками квітів, що червоно бризнули навсібіч. На підлозі наче розлилася густа трояндова кров. Портьє кинувся вниз. Треба було кликати Збігнєва, ким би він не був – поліціянтом чи конфідентом.

Симочко довго не міг зрозуміти, чого від нього хоче цей старий байбак у рудому костюмі-трійці, куди тягне. «Агента-неагента» не обходило, що відбувається на другому поверсі, у номерах, – йому було наказано стежити за холом, і він ретельно виконував свою роботу. Навіщо йому зайві клопоти? Зрештою таки втямив що й до чого, відштовхнув портьє і щодуху побіг нагору. Ковальський ледве встигав за ним.

Коли вони разом забігли в номер, Савицький навіть не повернувся до них. Стояв у тій самій позі, на колінах, і здригався у конвульсіях. Здавалося, він сам ось-ось упаде, простягнеться на персидському килимі кольору кави з молоком біля ліжка й віддасть Богові душу.

– Оце так! – присвиснув Симочко. – Що тут стряслося, курва мать? Що? Ревнощі? Зрада? Любовні розбірки? Пан не розрахував сили своїх кулаків – і через це панна тепер непритомна?

– Здається, вона мертва, – зауважив Ян Ковальський.

– Мертва? Як це – мертва? Ви ж самі казали, що ввечері вона була жива. А тепер, значить, мертва? Чого це вона мертва?

– Головне питання для поліцейського, – зітхнув Ковальський. – Чого жертва мертва?

– Мовчіть уже! Будете мене вчити, яке питання головне, а яке не головне. Хто тут поліцейський – я чи ви?

– Ну-у-у… – почав було Ковальський. Але Симочко й не чекав на його відповідь.

– «Головне питання»… «жертва»…? Звідки ви це знаєте? Хто ви такий? Нічний портьє? От і йдіть звідси та займайтеся своїми справами. Буде тут кожен тлумок [5] Тлумок ( пол. ) – дурень. свої поради давати. Нема чого сунути носа до чужого проса. Багато в нас розумних розвелося, і всі вважають себе детективами. Поначитуються газетних хронік і вже думають, що більше за поліцейського знають. «Жертва»… Може, ця панна Зоф’я зовсім не жертва? Може, вона була слаба, от і померла, так би мовити, природною смертю. Серце зупинилося, апоплексичний припадок стався, жувала цукерку в постелі й удавилася, кавою захлинулася… Та мало що!

– А якщо ні? – Ковальський міг би й образитися за тлумка, але все-таки вирішив не загострювати стосунки, пропустив повз вуха сердиті репліки й нарікання.

– А якщо ні, то… – хлопець роззирнувся навколо, відчинив вікно, навіщось перехилився через нього, ніби міркував, чи не міг убивця вискочити з номера й не вбитися при цьому сам. – А якщо ні… – Він зачинив вікно і став за плечима Савицького. – Пане Савицький, досить вар’ята грати, шмарклі розпускати та сльози витирати. Прошу піднятися – ви заарештовані!

Савицький явно не збирався виконувати наказ. Він учепився руками в постіль, припав до Зосиних ніг і завмер.

– Ну що ж, не підніметеся сам, то вас піднімуть. Пане портьє, спустіться у хол і викличте поліцію. Негайно! Я тут повартую, щоб убивця не втік.

– То ви вже знайшли убивцю? – здивувався Ковальський.

– А навіщо його шукати? Він і не втікав. Увімкніть логіку. Вікно ніхто не відчиняв. А якби й відчинив, то не вистрибнув би – до землі далеко, під вікном бруківка. Із дверей також ніхто не виходив. Інакше ви або пані Сабіна побачили б його. Отже…