Надія Гуменюк - Корона на одну нiч

– О матка боска ченстоховська! Що за бздура [3] Бздура ( пол. ) – дурня. ! Заберіть від мене цю кобіту [4] Кобіта ( пол. ) – жінка. ! – Збігнєв Симочко схопився за голову.

– Ніяка то не бздура! Газета не може писати бздуру! Все це чиста правда. А до вас ще одне запитання, пане таємний агенте…

– Та відчепіться ви від мене зі своїм таємним агентом! Ніякий я не таємний агент!

– Перепрошую, пане не таємний агенте! Тобто пане зовсім не агенте! Не сердьтеся. Лише одне-однісіньке запитання. Останнє. – Сабіна знову підійшла до хлопця впритул. – Скажіть, а коли репортерів зберуть на прес-конференцію? До полудня чи після? Ой-ой, тільки не відвертайте голову. Ви ж, напевно, того й пильнуєте тут, щоб вони не пробиралися поодинці, поокремо, і не втомлювали панну Зосю. А потім їх обов’язково мусять зібрати, уже всіх разом. Так же зазвичай робиться. То чого б ту прес-конференцію не провести в залі нашого ресторану? Місця вистачить усім, і кава у нас дуже смачна. Хочете, я зараз принесу вам горнятко? І тістечка у нас такі, що самі в роті тануть.

– Нічого я не хочу! І нічого не знаю! Ні-чо-го!

– А бодай вас п’яна качка вбрикнула! – у Сабіни таки увірвався терпець. – Мене нічого не має обходити, ви нічогісінько не знаєте… Ото поговорили між собою глухе та сліпе! То панові Савицькому можна вже йти до себе?

– Прошу! – хлопець, спочатку охрещений адміністраторкою таємним агентом, а потім узагалі позбавлений цього статусу, зробив широкий жест рукою. – А з вами, пані Сабіно, ми ще поговоримо, так би мовити, тет-а-тет, – він суворо глянув на портьє, ніби дав зрозуміти, що й справді має секретні розпорядження, призначені не для всякого вуха.

Роман Савицький пішов східцями нагору. Ян Ковальський бачив, що він збентежений, дуже збентежений, навіть знервований, але намагається не видавати свій настрій і не втрачати шляхетні манери. Та, мабуть, очікувана зустріч із Зосею додала чоловікові сил, бо останні сходинки він уже не пройшов, а пробіг, хвацько піднявши над головою трояндовий букет. Кілька пелюсток упало на килимову доріжку.

«А пелюстки прив’ялі, вельми прив’ялі. Значить, пані Гурська примостила посеред оберемка свіжозрізаних троянд кілька вчорашніх або й позавчорашніх. Вона так зазвичай робить – давня хитрість квіткарок. Не пропадати ж тендітному товару», – подумки відзначив портьє. Та вмить Ковальський похопився, метнувся до комірчини, до якої вже відніс відро з ганчіркою, узяв щітку й совок і хутко піднявся слідом за Савицьким. Удавав, що прибирає пелюстки, а сам крадькома косив оком на двері, за якими той зник. Давня професійна цікавість…

Ось постоялець вийшов зі свого номера, вже без пальта й капелюха, зате із затисненим під лівою пахвою букетом – квітами назад, за спину. За мить він вигукне «Гопля!», розверне його наперед і буде вельми втішений, що зробив такий ранковий сюрприз для панни. У правій руці – срібна таця, на ній невисока гірка канапок із чорною ікрою, пляшка червоного вина («Бургундське» – вгадав Ян за формою пляшки), два келихи й кришталева ваза з помаранчами.

«Таця з вином і фруктами була підготовлена заздалегідь, йому залишалося тільки взяти її», – констатував Ковальський.

Савицький тихенько постукав у двері навпроти. Ніхто не відповів. Він постукав ще раз, цього разу сильніше й наполегливіше. Ні звуку. Тоді чоловік затарабанив щосили. На грюкання прибігла покоївка, запитала, що сталося, дістала із в’язанки ключ-дублікат, віддала постояльцеві й пішла вздовж коридору до свого столика, на якому щойно прасувала білизну. Савицький зайшов у номер Зосі. Він ще не встиг зачинити за собою двері, як за ними щось голосно гепнуло, почувся дзенькіт розбитого скла.

«Упала таця, келихи – на друзки, а може, й ваза розбилася, хоч вона грубіша й міцніша… Так-так-так… Отже, розгнівана королева не прийняла ранковий подарунок… Не догодив, значить, їй цей дженджуристий пан Ро́ман. Так уже старався, так викладався – і все одно не догодив… Чи, може, ще до цього дуже завинив перед нею, так завинив, що й цілий оберемок троянд тепер не допомагає… Така вже заведенція у чоловіків – спочатку жінці назолити, а тоді намагатися догодити. А вона з характером, ця Зося…» – усміхнувся Ян Ковальський.

Інцидент у номері нагадав йому давню пригоду, з часів власної молодості. Йому й тоді частенько доводилося працювати вночі, адже саме цієї пори зазвичай скоюють злочини. Мариля вже трохи призвичаїлася до ненормованої денної служби чоловіка, але ніяк не могла звикнути до його раптових вечірніх зникнень і вранішніх повернень. Якось він приїхав аж перед сніданком після розбірок у публічному домі, де клієнт мало не вбив повію. Хтось із жриць кохання ощасливив його подвійною порцією дорогих парфумів. Може, просто так, заради жарту, а може, і з лихим наміром. Мариля хутко вловила той аромат і влаштувала йому таке, що й досі згадувати і смішно, і страшно.