Надія Гуменюк - Корона на одну нiч

– Їздив, їздив, пані. Та скільки там тої їзди автомобілем? П’ятнадцять хвилин туди, п’ятнадцять назад. От прибігти від автостоянки виявилося куди складніше. Ну й злива! Ніби небо розверзлося. Аж не віриться. Учора ж було так сонячно й тепло, здавалося, що літо повернулось. А посеред ночі те літо наче якийсь злодій украв.

– Крадія не було. Інакше б я його у вікно запримітила, – засміялася Сабіна. – А от пані Осінь… О, то така примхуля, така каверза. Ніколи не вгадаєш, яка забаганка за одну мить прийде їй до голови. А хіба квіткову крамничку вже відчинено? Такої пори? Пані Гурська, скільки я її знаю, ніколи не була ранньою пташкою.

– Ми з нею ще вчора домовлялися.

– То чого ж учора й не купили?

– Та воно б і справді краще було купити вчора. І привітати панну Зосю відразу. Але… Не був я абсолютно впевнений… Тобто був, – похопився раптом чоловік, ніби злякався, що сказав щось не те, – звісно ж, був! Бо хто ж, як не вона? Це ж не просто княжна, це… Богиня! Ви зі мною згодні? Авжеж, згодні. Ви ж бачили її. Та коли чогось дуже-дуже чекаєш, то, щоб не зіврочити, краще наперед нічого не купувати. Принаймні у нас колись так говорили.

– О так, так, пане Романе. І в нас так говорили. Моя двоюрідна сестра, коли була вагітною, заповзялася пінетки плести та сорочечки шити. Щойно прокинеться – і зразу за нитки та перкаль. То тітка Ванда, її мама, такого тарараму наробила! Народиться дитинка, каже, тоді й наплетемо та нашиємо. Устигнеться! А наперед – ні-ні.

– От бачите, і ви знаєте про таку прикмету. Отже, у цьому щось таки є. Не один, значить, я такий забобонний. А щодо пані Гурської… Не знаю, яка вона пташка – рання чи вечірня, але крамничку справді відчинила із самого ранку, незважаючи на дощ, і троянди, саме такі, які я просив, приготувала й навіть власноруч подала. Дуже, дуже ґречна пані. Та воно й закономірно – усе-таки цілий день серед квітів. А квіти впливають не лише на настрій, а й на характер.

Здавалося, чоловік досі не міг повірити, що його замовлення так точно виконано і що квіти саме такі, як він і просив.

«Ще б пак! Та в крамничці пані Гурської за цілий день не продають стільки троянд, скільки їх у цьому одному оберемкові. Це ж як треба було розщедритися!» – подумав портьє.

Ковальський узяв з рук чоловіка парасолю, з якої вмить набігла чимала калюжа, склав її, повісив на вішак і пішов до комірчини по відро та ганчірку.

– Холера б тебе вхопила! – роздратовано пробурчав своє традиційне.

Він уже впізнав постояльця готелю, який поселився тут кілька днів тому, але якого він бачив лише раз, цієї ночі, близько опівночі. Авжеж, це Роман Савицький, той самий, що супроводжує молоду гонорову кралю, яка вчора стала королевою конкурсу краси. Та роздратувала Яна Ковальського не сама з’ява жильця і не калюжі на паркеті. Його аж за живе зачепило запитання Савицького про те, чи не розбудив він портьє своїм приходом. Отакої! З якого б це дива він мав його розбудити?! Чого б це раптом? Що за натяк? Хіба ж Ян Ковальський колись спав на роботі?! Та ніколи! І цієї ночі…

Хоча… Якщо добре подумати… Може, усе-таки й задрімав. Та що там – може? Таки задрімав, холера ясна… Ненадовго, здається, лише на кілька хвилин, але провалився в сон – як у криницю впав. Бо ж не бачив, коли цей радісний пожилець, що аж сяє, як новесенький грош, виходив із готелю. А Сабіна, значить, бачила. От халепа. Треба буде наприкінці зміни пригостити цю ласунку якимось пундиком, щоб тримала свого гострого язичка за білими зубками. Що там вона найбільше полюбляє? Здається, цього ранку притарабанила разом із кавою тістечко безе з лимонним кремом… Буде, значить, їй безе з лимонним кремом та ще й цукерка на додачу.

– Цілую ручки, пані Сабіно! Цілую ручки! – чоловік із трояндами поперемінно припадав до делікатно відставлених пухкеньких пальців Сабіни, зворушений, напевне, якоюсь її черговою похвалою. Портьє не почув, що саме сказала адміністраторка, бо якраз виходив до комірчини в кутку холу, але він дуже добре знав, як вона вміє підлеститися до постояльців, особливо чоловічої статі.

Під букетом також накапало. Портьє вправно зібрав воду з обох калюж, витер насухо сліди, залишені на паркеті мокрими модними мештами Ро́мана Савицького, і підставив цинкове відро під парасолю, з якої ще й досі скочувалися дощові краплі.

– Перепрошую! – Савицький дістав із кишені кілька монет (набігло три злотих та двадцять грошів) і простягнув портьє. – Це вам за завданий зайвий клопіт. І ще раз бардзо [1] Бардзо ( пол. ) – дуже. ( Тут і далі прим. авторки. ) перепрошую!