Надія Гуменюк - Корона на одну нiч

– Перепрошую, пані! Ви трохи помилилися щодо мене, зовсім трохи, але таки помилилися. Я… ммм… Збігнєв Симочко… Працівник… Ммм… Ось!

Молодик озирнувся й хутко змахнув перед носом Сабіни своєю маленькою кістлявою правицею, між середнім та вказівним пальцями якої була затиснута якась посвідка. Сабіна не встигла навіть розгледіти її, не те що прочитати. Але сам вигляд документа із зображенням державного орла справив на неї неабияке враження, тож вона шанобливо схилила свою попелясту кучеряву голову. Звісно ж, перед орлом, а не перед цим миршавеньким кучерявим Симочком.

– А хто з ким приїхав і хто в якому номері спить – мене не цікавить. Це ви своїм товаришкам-пліткаркам на базарі розкажете, – молодик спритно засунув посвідку у внутрішню кишеню маринарки. Вочевидь, йому також непросто було сьогодні виконувати службове завдання, змагаючись із вранішнім сном та дощовою колисанкою. – Маю наказ не пускати журналістів. І взагалі, якщо хтось питатиме про цю панну… як там її?.. – Він хутко дістав із кишені записника. – Отже, якщо цікавитимуться панною Зофією Неродовою – у вас така не живе. Ясно?

– Але ж… – спробувала заперечити Сабіна.

– Ніяких «але ж». Ну, може, й була, може, й жила, але вже поїхала. Ймовірно, додому, а може, ще кудись – вона вам про це не говорила, адреси не залишала, писати листи не обіцяла. І взагалі, припніть, пані, свій язичок, щоб не було проблем. Вони вам треба? Ні? Ну от і домовилися.

Ян Ковальський слухав затятий словесний пінг-понг Сабіни та «папуаса з-за пальми» (так він чомусь спочатку «охрестив» хлопця) на віддалі, з канапе, допиваючи нарешті свою холодну каву. Його сонливість під час цих перипетій як рукою зняло, та не пропадати ж добру, не виливати подвійну арабіку. Нічний портьє уже здогадався, що молодик, який досі потай спостерігав за холом зі стільця за колоною, – із його, Янового, колишнього відомства або ж зі служби, дотичної до нього. Може, й справді конфідент, тобто таємний агент – таку посаду недавно запровадили в польській державній поліції. Хоча ні, на конфідента він явно не тягне – тим доручають серйозні політичні справи, якими тепер займаються більше, ніж будь-якими іншими. Тож конфіденти мусять мати добрий вишкіл, неабияку витримку й відповідний зовнішній вигляд. А цей… Вочевидь, хтось із новеньких поліцейських, ще недосвідчений, неоперений, але вже гоноровий та задерикуватий, як молодий півень.

Але якщо до готелю навідалася поліція… Словом, ліпше мовчати й сопіти у дві дірочки. Він би підказав це й Сабіні. Чи хоча б поглядом дав зрозуміти, що треба бути обережнішою на віражах і трохи припнути до зубів своє невтомне рожеве бомкалко. Тільки ж вона й голови не повертала у його бік, стояла між двома чоловіками, говорила й говорила як заведена, ніяк не могла зупинитися.

– Авжеж, ясно. Ясно, що діло темне. Тільки так не буває! – підступила впритул до почервонілого Симочка.

– Як саме не буває? – той уже ледь стримував роздратування.

– Щоб журналістів не пускали до переможниці конкурсу краси й щоб про неї не писали, – зі знанням справи заявила Сабіна. – Навіщо ж тоді той конкурс потрібний? Ну? Мовчите? Бо самі знаєте, що так не буває.

– Ще й як буває! – Збігнєв Симочко вже нагадував не задерикуватого півня, а молодого бичка.

– Ой, ой! Не смішіть мої черевики, бо від реготу підошви повідпадають! – Сабіна про всяк випадок відступила від набиченого парубка.

– Дуже мені треба їх смішити! Вони й так уже потріскалися від сміху, слухаючи вас. Дивіться, а то босою додому підете. А вам, напевно, страшенно кортить, щоб журналісти й про вас написали? – у голосі Симочка забриніла неприхована іронія.

– Чому б і ні? Чому б і ні? От заплющу очі – й бачу: отак-от, на першій же сторінці – заголовок великими літерами «Королева жила в “Континенталі”».

– То розплющте очі, пані Сабіно! Розплющте хутчіше!

– Зрозуміло. Вам доручено охороняти панну Зоф’ю, – Сабіна стишила голос і перейшла на довірливий тон. – І це правильно, дуже правильно. Респект вашому керівництву! Тричі респект! Красу треба оберігати. Бути вельми вродливою в наші часи небезпечно. Авжеж. Та ще й як небезпечно! Хіба ви не читали в газеті «Dziennik» про Агнєшку Корнецьку? Справді не читали? Ну як же можна було таке не прочитати! Про це все місто говорило, вся Польща. Агнєшка теж перемогла в конкурсі краси. Не пам’ятаю вже, у якому саме, та це не головне. Головне – перемогла. А зразу після того вийшла заміж. І от коли вона після вінчання виходила зі своїм чоловіком із костелу, на неї напав її фанат. З отакенним ножакою в руці! Ні, з отакенним, – Сабіна ще ширше розкинула руки. – Аж три рази проштрикнув він тим кинджалом груди бідної Агнєшки. Спочатку писали, що той хлоп буцімто був фотографом. Тільки-но побачив він короновану красуню, відразу закохався в неї по самі вуха. Кохав, мовчки страждав і ревнував до всіх на світі. Він не міг навіть припустити, щоб вона дісталася іншому. А як побачив у вельоні… Що тоді сталося! Ледве врятували дівчину. Добре, що поруч був справжній її коханий. А потім виявилося, що той папараці ніякий і не фотограф, а маніяк, мисливець на вродливих панянок. І що той маніяк…