Надія Гуменюк - Корона на одну нiч

«Які ж ми чемні та щедрі, – подумав Ян. – Та за такі чайові можете, пане хороший, знову вийти на дощ і ще раз зайти й наслідити. Поперек у мене не переламається, руки не відпадуть, та й узагалі – порухатися трохи не зашкодить. Зате цього вистачить на безе не лише для Сабіни, а й для моєї любої Марильки та наших дівчаток».

Савицький зняв капелюха, тріпнув густою темно-русою чуприною, прихопленою над чолом і на скронях сивиною – ще не суцільною, а так, ніби хтось рідким сріблом ненароком скрапнув, – і знову повернувся до Сабіни.

– Панна Зося, звісно ж, іще не виходила…

Сабіна не встигла відповісти, як із-за пальми, від колони, увінчаної гіпсовою ліпниною, відірвалася щупла чоловіча постать. Радше навіть не чоловіча, а хлоп’яча.

«Матка боска! А це ще хто? Яким це робом він сюди проскочив? Кудою пробрався? Хіба через чорний хід або ресторан. Я таки спав, бодай йому холера! Таки спав… Треба буде брати з дому термос із кавою і починати збадьорюватися ще посеред ночі», – подумав спантеличений портьє.

Незнайомець, миршавий, тонкошиїй, з кучерявою шапкою чорного волосся на круглій голові, мабуть, намагався додати собі ваги напускною суворістю. Він гостро зиркнув на Яна Ковальського з-під насуплених брів, хутко й зовсім нечутно, мов тубілець із африканського племені, перебіг через хол, зупинився перед столом адміністраторки, осяяної жовтим світлом бра, як свята Марія – німбом, і уважно оглянув її співрозмовника.

– Пан є журналіст? Із якої газети?

– З якого це дива я раптом став журналістом? – здивувався Савицький.

– Ні-ні! Який же це журналіст? Роман Савицький – наш постоялець, – запротестувала Сабіна. – Він уже чотири дні живе в «Континенталі», на другому поверсі, його номер якраз навпроти…

– Пані! Хіба я до вас звертаюся? Вас це взагалі не обходить! – у невисокого худорлявого молодика виявився сильний басовитий голос. – Прошу пана постояльця показати документи.

Він пробіг очима по записах у паспорті, з виляском закрив його й посміхнувся – якось кривувато, лише правим кутиком вуст.

– О, Малопольска Всходня… То пан Роман Савицький приїхав до нашого міста із провінції, з кресів всходніх? І чого це його цікавить панна Зофія? Хто вона йому є? Що то за така цікавість до молодої дівчини, прошу пана?

– Я… Ми…

Савицький розгубився. Але тільки на мить, одну-єдину коротеньку мить. Його аристократичне блідувате обличчя спочатку аж позеленіло від стримуваного гніву, а тоді враз вибухнуло так червоно, як трояндовий букет у руці. Здавалося, зараз він вибухне ще й словами, може, навіть пожбурить чимось у молодого нахабу. Цілком імовірно, що він так би й зробив, якби не цей трояндовий оберемок, із яким він, здається, ні за які бублики не збирався розлучатися.

Авжеж, оте «Малопольска Всходня», як тепер називали Західну Україну, й «із провінції, з кресів всходніх» прозвучало зверхньо, дуже навіть зверхньо. Це зачепило гонор Романа Савицького. А ще його дратувала посмішка цього молокососа, цього неотесаного хлопа в пожмаканій маринарці [2] Маринарка ( пол. ) – піджак. , що вискочив як Пилип із конопель чи то з-за колони, чи з-за дерев’яного кадуба з пальмою. До чого ці двозначні натяки на його вік та цікавість до дівчини?.. Чому це з ним, шляхтичем, який винайняв апартаменти в одному з найбільш презентабельних готелів Варшави, розмовляють таким тоном? Хіба пеньонзи із провінції якось інакше пахнуть, ніж у портмоне столичних ясновельможних?

Сабіна кинулася рятувати ситуацію й гасити вогонь, поки він ще не розгорівся й не перекинувся на весь будинок. Їй не потрібен скандал. Абсолютно не потрібен! Що скаже пан Войцех Бєльський, власник готелю, коли дізнається про інцидент? Такого в «Континенталі» ще не було. Не було й не має бути!

– Як це мене не обходить? Чому це мене не обходить? Я тут на службі. І про що б ви не питали, мене це стосується, – проскоромовила вона. – Скажіть-но, паничу хороший, а сам ви хто такий і чого тут сиділи від самої ночі, як миша під помелом, а тепер голодним тигром на порядних людей рикаєте? Покажіть-но й свої документи. Ага, не хочете! А чого не хочете? Теж мені таємний агент! А пан Роман, щоб ви знали, приїхав разом із панною Зосею. Він… Він…

Сабіна ніби зачепилася словом за якусь невидиму перешкоду, спіткнулася й зупинилась. Річ у тому, що вона й сама достеменно не знала, ким доводиться Роман Савицький двадцятирічній красуні, яка вчора нібито спричинила справжній фурор на конкурсі краси, що відбувся чи то у приватному пансіоні, чи на віллі пана Марека Кромера. Не батько – це точно, хоч за віком міг би підійти. І не чоловік, бо ж у паспорті записане інше прізвище, та й поселилися вони в різних номерах. Просто провожатий? Еге ж, знаємо ми цих «простопровожатих». А може… Як же називають отих штовхачів, які фундують участь кралечок-модельок на всіляких новомодних конкурсах? Протекціоністами? Меценатами? Продюсерами? Здається, таки продюсерами. Але щоб якийсь продюсер, схожий на англійського франта, із самого раночку та ще й такої негоди гнав автівку аж на другий кінець міста за отакенним оберемком троянд?!.. Це ж упасти й не встати! Гм… Дивно… Дуже дивно… Звісно, щось і таким дядечкам, які виводять красунь у люди, перепадає від слави їхніх підопічних. Якийсь хосен від того й вони мають. Ну то подарував би пан Савицький своїй протеже за це коробку шоколаду або кілька квіток. Після сніданку чи перед обідом. А він схопився ще затемна – і під дощ, щоб до її пробудження принести оцей важкенький снописько, пурпуровий, розкішний, дорогезний. Сабіна ще й не бачила, щоб хтось комусь дарував такий великий оберемок квітів. Та їй на такий треба було б цілий місяць чергувати за цим остогидлим готельним бюрком… Внутрішній голос підказував Сабіні (а йому вона вірила, як нікому), що у цього пана Ро́мана неабиякий рома́н… Недарма ж кажуть: сивина в бороду, а біс у ребро.