Надія Гуменюк - Корона на одну нiч

Перед полуднем до готелю повернувся Роман Савицький. Без капелюха (він не взяв його ще тоді, коли виходив із номера в супроводі поліції), у розстебнутому пальті, з розхристаним шаликом і в заляпаних багнюкою мештах. У ньому годі було впізнати того щасливого імпозантного франта, який тільки-но вчора рано-вранці заходив до холу із величезним оберемком троянд. Тоді Ян Ковальський давав йому сороківку з малесеньким хвостиком, а тепер Савицький здавався на років двадцять старшим – обличчя ніби десь загубило свою аристократичність, посіріло, взялося чорною щетиною, плечі втратили гонорову окресленість, опустилися, очі червоні, мабуть, від безсоння, і сивина за добу погустішала, перекинулася зі скронь на всю голову.

«Видно, страждає чоловік, тяжко страждає, а може, ще й карається за щось, – подумав Ковальський. – Цікаво, хто він – поляк чи українець? Ім’я можна вимовляти і як Ро́ман, і як Рома́н. Прізвищ на «ський» і серед української шляхти чимало, особливо на східних кресах».

У грудях Яна Ковальського раптом ворухнувся жаль. Навіть не жаль – так собі маленьке жаленятко. Він спробував хутенько вирвати й відкинути його, як ото реп’яха від напрасованих штанів. Але воно не відривалося – муляло, шкрябало й потроху розросталося. І чого б це? Де воно взялося? Хто Ковальському цей дженджуристий шляхтич зі східної провінції? Яке йому діло до його проблем? Пожив чоловік кілька днів у готелі та й поїде собі додому, і ніколи їхні дороги більше не перетнуться. Хай дякує долі, що відпустили його. І добре, що в поліції є люди розумніші за того задерикуватого папуасоподібного Симочка.

За роки служби Ян бачив багато і грішників, і безневинно звинувачених у гріхах. Визначити з першого погляду, хто є хто, неможливо. Люди вміють прикидатися, лицедіяти, натягати маски, дехто навіть по кілька. Він це знав і тому ніколи не піддавався першим враженням, не дозволяв почуттям брати гору над логікою. Скидання масок – не справа звичайного поліцейського. Це мають робити інші, в іншому місці. А він чинив так, як мав чинити за службовим обов’язком та інструкцією. Нічого особистого, жодних власних симпатій та антипатій.

Що ж сталося цього разу? Він став іншим, бо перестав читати поліцейські інструкції? З віком прийшла досі не властива йому сентиментальність? Чи це тому, що на мить, лише на одну коротесеньку мить, уявив на місці тієї дівчини свою Гелю? Але ж Геля – його донька. А Зося… Хто вона цьому постарілому за день чоловікові? Та як же він мучиться!..

Хай там як, а Ковальський не вірив у те, що почув у номері Зосі. Щось йому підказувало: слова Савицького – не зізнання у скоєнні злочину, це інше, зовсім інше. Тому й не сказав про почуте хлопцеві, який і справді виявився поліцейським з якихось особливих доручень. Не сумнівався: молодий-зелений служака відразу вхопиться за ті слова, витлумачить їх буквально і вже не поступиться ні на йоту – гнутиме свою лінію і підтасовуватиме все під неї. А за яку саме версію він ухопиться обома руками, вгадати нескладно – звісно ж, за ту, на яку наштовхне його фраза цього підкошеного горем чоловіка, за ту, що просто на самій поверхні лежить.

Отож… Шляхтич Роман Савицький, до нестями закоханий у юну красуню, допоміг їй потрапити на конкурс «Сарматська княжна». Перемогти у ньому провінційній панянці непросто – тут стільки столичних моделей, професійних артисток, співачок, аристократок, чиїхось улюблениць і протеже. Але він зробив усе, щоб корона дісталася його Зоф’ї. Організатори конкурсу – теж люди, і ніщо людське їм не чуже, у кожного свої слабкості, і пан Савицький натиснув на них. Як? Ну це вже тільки йому відомо. Вілла сенатора Марека Кромера також оповита таємницями, як і її власник. Ковальський давно, ще під час своєї служби, чув, що там збирається якесь елітне таємне товариство.

Панянка мала би бути вдячною Романові Савицькому. А вона, раптом злетівши так високо, відчула себе справжньою королевою і того-таки вечора відшила набридлого, значно старшого від себе кавалера. Може, навіть на кпини його взяла. Ці молоді кралі такі. Запаморочення від успіху – і нуль вдячності… От він, засліплений ревнощами та образою, і розправився з нею. А тоді розіграв виставу з ранковою поїздкою по троянди, з «Бургундським» та канапками, скорботою і невтішним риданням.

А чого ж? Загалом версія не позбавлена глузду. На практиці частенько саме так і буває: шукають убивцю хтозна-де, а він поруч, бездоганний, закоханий і нещасний. Проте Янові Ковальському чомусь не віриться, що й цього разу було так. Не віриться – і квит. У нього добре розвинена інтуїція, а вона іноді спростовує навіть факти, що, здавалося б, лежать на найвиднішому місці. Чи, може, він уже втратив професійний нюх? Тоді хай хтось доведе йому це. От хай розслідує і доведе.