Надія Гуменюк - Корона на одну нiч

– Хіба маєткам дають імена? – запитала.

– З давніх-давен. Ще у древньому Римі патриції називали свої вілли, і лише жіночими іменами.

– То Ванессою, мабуть, звуть дружину пана Кромера?

– Як мені відомо, пані Кромер – Данута, а не Ванесса.

– Може, це ім’я їхньої доньки?

– Доньки у Кромера немає.

– Гм… – Зося притихла, задумалася, та за кілька хвилин знову повернулася до Савицького. – Я зрозуміла!

– Що ти зрозуміла, серденятко моє?

– Ванесса – це кохана пана Кромера.

– Отакої! Звідки…

– Послухай і не перебивай. Це дуже-дуже романтична любовна історія. В юності пан Кромер закохався у дівчину Ванессу. Їхнє кохання було таким великим і щирим…

– Але я тебе кохаю ще більше!

– Не перебивай, кажу. І ось Ванесса несподівано померла, а може, трагічно загинула. Втрата розбила серце закоханого…

– Що за фантазії, люба моя?

– Ніякі це не фантазії. Сам подумай – ну хіба дозволила б дружина своєму чоловікові назвати віллу іменем його живої коханки? Та нізащо! Але якщо суперниця вже мертва, до того ж була вона в його житті ще до появи законної половинки… Тоді зовсім інша справа. І от вілла щодня нагадує Кромерові про його кохання. А ти назвеш свій маєток моїм іменем, коли я… ну, коли мене раптом не стане?

– Дурненька! Що ти таке говориш? Як це тебе може не стати? Фу-у-у… Аж серце прихопило… От зупиню зараз машину, виламаю лозину та відшмагаю тебе по дупці. Хоча дупка не винна, це язичок треба було б покарати, щоб не молов, як млинок. Але вони ж зараз обоє недоторканні. Бо на конкурсі тобі доведеться і ходити, і дупкою вертіти, і говорити.

– Жартуєш. А я всерйоз. У нас у Багнику куховарила Мокрина Пухка, колоритна така тітонька, справді пухкенька, як пампушка. Щоразу, перед тим як зарубати півня на святковий обід, вона приказувала: «Прийшла мишка на Матишка».

– За законами природи, ця мишка приходить до старших. А старший тут я. Отож, мене не стане раніш.

– То й що, що ти старший? Хіба це дає тобі право залишати мене саму-самісіньку?

– А в тебе таке право є, моя ластівонько?

– Ну гаразд, гаразд. Мир миром… Якщо ми колись помремо, то лише разом. І поховають нас в одній могилі.

– Бо це, по-твоєму, дуже романтично?

– Бо я не знаю, як жити без тебе.

Історія назви вілли виявилася справді романтичною, але не дотичною до любовних стосунків із жінкою. Принаймні Марек Кромер про кохану Ванессу ніколи не згадував. Зате про метеликів із такою назвою любив поговорити. Того літа, коли закладали цю заміську садибу, весь пагорб був заполонений колоніями червонокрилих метеликів-сонцевиків, яких іще називають Ванессами. Чомусь Кромер, тоді ще молодий і схильний в усіх явищах убачати якісь попередження долі, вирішив, що метелики – це добрий знак.

Відомо, що Ванесси-сонцевики найбільше полюбляють будяковий цвіт. А ця колюча рослина з розкішними яскраво-рожевими головками щоліта захоплювала тутешню територію і виставляла на ній своє грізне військо, неприступне ні для кого, крім метеликів. Головний будинок вілли, цегляний, покритий червоною черепицею, також нагадував велетенського метелика Ванессу, що присів на пагорбі, розкинувши два крила – пообіч центральної частини з білими колонами.

Утім, хоча місце, вибране Кромером для вілли, здавалося незайманим і навіть дикуватим, він не був першою людиною, нога якої ступила на цю територію. За переказами, колись на пагорбі стояв замок якогось ясновельможного князя, а в долині навколо нього селилися піддані. Усе було зруйновано в одній із численних битв, що час від часу спустошували довколишні землі. Після неї тут залишилося тільки згарище, до якого згодом упритул підійшов ліс. Цілком імовірно, що Марека Кромера це місце привабило саме своєю історією.

Коли Савицький і Зося їхали на «Сарматську княжну», неподалік від дороги, що вела до вілли, бачили археологів, які провадили розкопки. Вочевидь, із більшим ентузіазмом вони покопалися б на місці замку, але про приватні володіння Кромера годі було й мріяти.

«Ванесса» вражала імітацією під старовину – в архітектурі, умеблюванні, інтер’єрі. Хтось добре попрацював над копіями всесвітньовідомих скульптур: у вітальні вілли – статуї безрукої Венери Мілоської та Давида, у саду біля фонтанчика – брюссельський Хлопчик, що пісяє, над озером – данська Русалонька. Навіть простора зала, у якій проходив конкурс і зазвичай відбувалися бали та звані вечірки, – у стилі ретро. З ведмежими шкурами замість килимів, свічками у срібних канделябрах, портретами королів та вельмож, які вважаються символами національної гордості та волелюбності Речі Посполитої. Болеслав Хоробрий, Казимир Справедливий, Казимир Великий, Ян Третій Собеський і ще з десяток поважних осіб – державних та духовних стовпів Речі – суворо стежили зі стін за тим, що відбувається в залі.