Надія Гуменюк - Корона на одну нiч

«Цікаво, як би вони сприйняли це новітнє дійство, якби хоч на кілька хвилин, бодай на одну мить ожили й спустилися зі стін на землю, – думав Савицький. – Розігнали б добірне товариство? Чи приєдналися б до нього? Мабуть-таки, друге ймовірніше. Бо знать завжди полюбляла побенкетувати й була падкою на жіночу вроду та ласку».

Після конкурсу частина глядачів поїхала з вілли, а частина залишилася на бенкет. Імовірно, люди, які не поспішили до автомобілів та екіпажів, мали попереднє запрошення від Кромера. Бенкет проходив у саду. Небо вже потроху починало затягуватися хмарами, але сад, за день настояний на сонці, ще зберігав тепло. Столики розмістили між алеями так, щоб вони були відгороджені один від одного зеленими декоративними кущами, аби гості почувалися наче в окремих кабінках. Деякі підстрижені в англійському стилі кущі мали форму геометричних фігур, а інші нагадували екзотичних звірів. На алеях світилися ліхтарі, а на столиках красувалися важкі канделябри з масивними свічками, що надавало вечері особливого романтичного настрою. За колами світла, що падало від свічок, темні кущі здавалися живими істотами, які повільно рухалися в сутінках. А сутінки ставали все густішими й чорнішими. Офіціанти у вбранні старовинних сарматських воїнів виринали з них, як привиди з минулого.

Роман Савицький замовив фаршировані гусячі шийки, бігос із дичиною та грибами, флячки з книдлями, маківник, фрукти, вино й медовину. Кілька днів перед конкурсом Зося нічого не їла, та й до того нещадно морила себе дієтою, тож йому хотілося трохи побалувати її. Вона вхопила всього по дрібочці – як пташка на льоту, випила келих медовини, запашної та солодкої, як узвар, і більше ні до чого й не торкнулася. Сказала, що не має права розслаблюватися, адже попереду Париж. Він не наполягав. Знав, якою ціною дався їй цей тонкий стан і ця граціозна легкість рухів. Зося ніколи не відзначалася худорлявістю, у підлітковому віці взагалі була пухкенькою, і, по правді кажучи, він би хотів, щоб вона такою й залишалася. Але якщо вже так треба для здобуття корони, якщо його смаки не збігаються із сучасним еталоном краси… Що тут удієш? Може, все це й справді вартує таких жертв. Он як радіє його коронована княжна.

Такою щасливою він її ще ніколи не бачив. Зося просто сяяла. Розкішне густе волосся, збите у високу зачіску, аж іскрилося у відблисках свічок. Біла шкіра, відтінена темною міддю волосся, здавалася нереально ніжною. Пухкенькі вуста загадково всміхалися. Ця жінка, ця витончена спокусниця, це божество, його кохання і фатум… У нього болісно стискалося серце щоразу, коли її запрошували до танцю. Спочатку Марек Кромер, тоді члени журі, а потім й інші гості постійно вклинювалися між нею і ним. Якби він міг, то не відпустив би Зосю ні на крок від себе, послав би під три чорти кожного, хто позичав її в нього. Але як він міг утримати її? Як міг наказувати цій свавільниці, аби ні з ким не танцювала й нікому не всміхалася, окрім нього? Це вона могла наказувати.

Чи був там ще хтось зі знайомих Кромера? Хтось із-поза кола організаторів конкурсу та його учасниць? Мав би бути, адже Кромер запросив членів свого товариства, отже, вони мали піти туди після завершення конкурсу й коронації. Люди постійно снували туди-сюди алеями, підходили до фонтанів, до озера, сходилися й розходилися, хтось заводив розмову, хтось перекидався кількома словами або й просто пропливав повз усіх. Публіка зібралась як на підбір – ніби на званий прийом до коронованих осіб, зображених на портретах у залі. Вона цілком відповідала осінньому інтер’єру саду та меню. Немов за серпанком, миготіла дорога одіж – хутро, атлас, шовки, мережива, оздоблені золотом та коштовним камінням пояси на жінках, срібні шаблі та мушкети на чоловічих пасках. Проте як не напружував Роман Савицький пам’ять, облич згадати не міг. Перед очима – лише Зося, лише вона – неймовірно, просто божественно вродлива, витончена, сяюча, усміхнена, щаслива, розпашіла в танці. Він дивився лише на неї. Лише на неї!

А потім вони поїхали до готелю. Біля вілли Зося вподобала диліжанс, що стояв поблизу воріт. Він, певне, був розрахований на групу людей, які разом прибули до вілли. Зося чомусь вирішила, що сарматська княжна має їхати на кінному екіпажі, тож просила його найняти чи позичити цей старомодний диліжанс. Але Роман не погодився. Тоді доведеться залишити свій автомобіль. І хто його доправить до готелю? Він знову муситиме якось добиратися до «Ванесси». Та й машина йому дуже потрібна вже рано-вранці. Зося зітхнула й покірно всілася на сидіння.