Надія Гуменюк - Корона на одну нiч

Закрив журнал, підвівся і знову сів. Радше не сів – гепнувся з розгону на стілець. Що за чудасія? До сірої палітурки ніби приліпилася невеличка кругла пляма, що рухалася і збільшувалася. Він знову розгорнув журнал. Рухливе жовте кружальце відбилося вже на сторінці, над столом замерехтіло ледь уловиме блакитне світло. Капітан здивовано підвів очі. Промінець, тонкий, як павутинка бабиного літа, сотався зі стіни навпроти, з невидимої дірки над столом. Він обплутував зелений абажур настільної лампи і спадав із нього на щойно написані рядки. Та ось промінчик вирівнявся, розпрямився, натягнувся, як струна, засвітився блакитною барвою, став тугим і яскравим – аж до насиченого синього. Тепер уже не просто падав, а хутко розтинав стіну, стрімко розсував її, одну за одною стирав на ній розвішені речі – карту, компас, календар, фото субмарини та її команди, морський кортик. Так стирає ластик сліди простого графітного олівця на білому папері.

Але цього не могло бути. Апріорі не могло! Він же не божевільний. І в містику та всілякі дива не вірить. Їхній новенький підводний «Барс», що заховав у своєму двадцятип’ятиметровому череві команду з тридцяти п’яти моряків, має два корпуси: легкий зовнішній – металевий із гумовим покриттям, і міцний внутрішній – зі спеціальних найновітніших сплавів, що витримують гідростатичний тиск аж до «теплового шару». Як би це раптом за лічені секунди зникла, розчинилася у воді частина такого корпусу?

І все ж зникла. Замість подвійної металевої стіни вздовж каюти вже поблискувало тонке прозоре скло. А за ним – блакить, яскрава, неймовірно сліпуча, безконечна, бездонна, така манлива, аж він підвівся, підійшов до неї, простягнув руку, ніби хотів відчути її на дотик. За склом, обганяючи субмарину, шугонув сріблястий косяк дрібної риби, хитнулися і зникли якісь екзотичні рожево-фіолетові водорості. Здавалося, що чиясь невидима могутня рука потягнула їх донизу.

Слідом за рибою з’явився кінь. Не морський коник із дивовижно закрученим тілом, а звичайний земний рисак, білий у яблуках, із довгою граційною шиєю, гривастий, навіть підкований – його копита раз по раз срібно зблискували на тлі блакиті. Данило впізнав його: авжеж, це той самий Орлик із батьківського маєтку. Кінь плив (чи все-таки біг?), не збурюючи хвилю і не порушуючи спокій – тихо і впевнено, розсікаючи воду міцними грудьми. По той бік коня зненацька випірнула дівоча голова. Дівчина підняла руку, відкинула нею з чола довге волосся так, що воно на мить піднялося темним крилом угору, а тоді повільно-повільно опустилося на спину рисака, прикрило його білий у яблуках могутній круп.

Данило Неродов – бувалий у бувальцях офіцер, справжній морський вовк, за плечима у нього сотні пригод і боїв на морських фронтах Світової війни. А тут… Що це з ним? Гаряча задуха сягнула критичного рівня, ніби повітря із викачаним киснем перетворилося на густу в’язку опару, а тоді вмить змінилася льодяним жахом. Струмочки поту під геть змокрілою капітановою сорочкою стали крижаними бурульками.

«Ну от і зустрівся із сиреною. Уперше й востаннє…» – подумав.

Морська діва-сирена – передвісниця смерті, тож і побачення з нею можливе тільки раз у житті. Моряки якщо й згадують про неї, то пошепки, із забобонним острахом. Але ж він не забобонний. Звідки тоді цей містичний страх?

Підлога в каюті захиталася, перехилилася в один бік, і капітан відчув, що летить сторчака до блакитної безодні. Спробував підвестися і не зміг. Вочевидь, таки щось із двигунами. Але чому не надходить сигнал із машинного відсіку? Заснули вони там усі чи що? Він поспіхом зняв сорочку, витер нею спітніле чоло й заплющив очі. Усе! Що буде, те буде.

«Я ніколи не боявся смерті. Вона – лише справа часу або ж випадку. Але чому не в запеклому бою з ворожим судном? Чому ось так, на самоті, під водою, посеред глибокої тиші?» – подумав.

Уявив, як їхній підводний човен торкається морського дна, як під тиском глибинних вод його обшивка тріскається, розривається і тріпоче, мов старе полотно на вітрі, як у каюти та кубрики з мертвими людьми запливають риби й заповзають краби та восьминоги.

Моряки жартують, що першим підводним човном був Ноїв ковчег. Нібито сорок днів протримався він під водою, ховаючи у своїй дерев’яній шкаралупі «всякої тварі по парі». А коли вода спала і всесвітній потоп закінчився, ковчег піднявся і Ной вивів усіх врятованих на суходіл. Так продовжилося життя на землі. Продовжилося… Але не тому, що вони всі просто вижили, а тому, що було їх по парі. Пара – ось головне для того, щоб життя продовжувалося. А тут, на цій субмарині, що раптом перетворилася у задушливу кунсткамеру, – жодної пари. Жоднісінької… Чи стане рятувати Всевишній три з половиною десятки огрубілих і здичавілих чоловіків, які давно обіймаються лише зі зброєю і прокидаються з думкою, чи вдасться вижити ще один день?