Надія Гуменюк - Корона на одну нiч

Накрапав дощ, у прочинене вікно вривався вітер. Савицький намагався підняти скло. Він хвилювався, щоб його прекрасна супутниця не застудилася, просив її накинути хутряну пелеринку. Вона вперто відчиняла вікно. Розпашіла, розігріта медовиною і танцями, спочатку весело сміялася, скидала з пліч хутро, називала його мерзлякуватим занудою. Але дуже хутко принишкла, знесилено припала до його плеча. Ейфорія змінилася дисфорією. Зося стала сумною і дратівливою.

Вони приїхали до «Континенталю» близько опівночі. У готелі було тихо, вочевидь, більшість постояльців уже спала. Проте пишнотіла адміністраторка та сонний, схожий на байбака нічний портьє не насмілилися зробити їм зауваження за те, що надто голосно грюкнули дверима, не попросили поводитися тихіше. Вони знали про конкурс, тож, угледівши в руках дівчини корону, все зрозуміли. Сабіна привітала Зосю. Здається, навіть поривалася обійняти її. Але та лише втомлено махнула мереживною рукавичкою, яку стягнула з правої руки, а лівою долонею ще міцніше вчепилася в лікоть Савицького. Він подумав, що Зося трохи перебрала й може впасти на сходах. Підхопив її на руки й виніс на другий поверх.

А потім… Потім вона послала йому повітряний поцілунок і зачинила перед ним двері. Ошелешений, спантеличений, він спочатку чемно постукав, а тоді щосили наліг на двері, намагаючись їх відчинити. Але Зося сказала, що страшенно стомилася, ледве на ногах тримається, тож мусить добре відпочити. Він знетямився, крикнув щось різке й усе-таки домігся, щоб вона впустила його. Переступив поріг, наштовхнувся на два аквамаринові кришталики льоду під тонкими вигнутими бровами, мовчки поцілував їх і пішов у номер навпроти – уперше за три доби, відколи вони поселилися в «Континенталі». За час підготовки до конкурсу він так спереживався за Зосю, так утомився, що також одразу провалився в сон. Засинаючи, подумав: «Завтра вранці новопредставлена королева побачить троянди, і її серце відтане. Усе налагодиться. Мусить налагодитися».

Що сталося потім?.. Що?..

Жоден із детективів, до яких звернувся Роман Савицький, узятися за розслідування справи не погодився. Навіть за великий гонорар. Савицькому чомусь здавалося, що на цю їхню нехіть якось упливала назва вілли й ім’я її власника. А може, поважні нишпорки не сприймали всерйоз такі конкурси. Подумаєш, якась «Сарматська княжна», купка багатих естетів, цінителів юної вроди, і маленька зграйка яскравих метеликів-ванесс, що злетілися на вогонь у пошуках слави та пригод. Усі розлетілися, одна обпалила крильця. Є медичний висновок. То навіщо копатися далі?

Савицького ці відмовки не дуже й здивували.

– Ну що ж, – сказав затято. – Ні то й ні. Дідько з вами. Розберуся сам. Принаймні тепер мені буде для чого жити. Поки не дізнаюся – не помру.

Помирання, мабуть, доведеться відкласти надовго – дуже вже багато знаків запитання у цій історії з конкурсом «Сарматська княжна», що на початках здався йому розвагою, так, просто собі розвагою для знудьгованого товариства й добрим трампліном для Зосі. Він сам вибудував для неї цей трамплін, що став для нього справжнім випробуванням. Це випробування вимучило, спустошило його. Він і подумати не міг, що дорога до Зосиного трону виявиться такою важкою.

– Якщо знадобиться моя поміч… – несподівано запропонував Ян Ковальський. – Детективом я в поліції не числився, але за двадцять п’ять років не один вузлик із загадками розв’язувати допомагав. Принаймні підказати щось можу.

– Підкажіть, будь ласка, бодай із чого почати… – гірко посміхнувся Савицький.

– Поговоріть – я вмію слухати. Розкажіть про неї. Згадайте все, що знаєте. Вам зараз виговоритися треба. Дуже треба.

Що він знає про Зосю?.. Що він знає?.. Досі здавалося, що геть усе – від самого її народження й до… Ба навіть ще давніше, ніж вона появилася на світ. Коли він познайомився з її батьком, Данилом Неродовим, той багато розповідав про себе: навчання у Морському кадетському корпусі, служба на Імператорському флоті, участь у Світовій та громадянській війнах, мандри, кохання, одруження, народження доньки. А потім…

А чому це, власне, він вирішив, що добре знав Зосю? Хіба можна зазирнути в кожен закапелочок чужої душі, тим паче – жіночої? Хіба можна було розгадати кожну її думку, усмішку, кожен погляд, поворот голови, порух плеча?

Згадуй, Романе. Згадуй те, що знаєш. Однаково ж ні про що інше не думається. Та ще цей нестерпний клятий біль, що не полишає ні на хвилину, шматує серце й розриває мозок. Біль на ім’я Софія.