Надія Гуменюк - Корона на одну нiч

– Господи! Допоможи…

Ледь-ледь ворухнув обважнілими повіками. Блакить за стіною каюти не змінилася, білий у яблуках кінь нікуди не зник – так само ритмічно підгрібав ногами під себе воду. Але дівчина, босонога, довгокоса й білолиця, вже не пливла по той бік рисака, а сиділа верхи на ньому. Темні коси відсвічували міддю, наче в них заплуталося сонячне проміння. Мокра сукенка прилипла до тіла, окреслюючи його ідеальні форми, оголила круглі коліна. Отже, не сирена – у тої ж немає ніг, лише риб’ячий хвіст. Мабуть, це німфа, одна з океанід. Океаніда зла не віщує. Навпаки, являється, щоб допомогти, урятувати.

Когось вона йому нагадувала. Жінку з так само розпущеними по ніжних білих плечах темними косами. На такому само білому в яблуках коневі. Дуже земну, дуже бажану, близьку й рідну. Жінку, від самої думки про яку в нього починало щеміти, а потім прискорено битися серце. Треба згадати її ім’я. Треба…

Вершниця підпливла (чи під’їхала?) до скла, доторкнулася до нього рукою. Ніби щось пише вказівним пальчиком. Але він не може прочитати. Ніяк не може. Вона ворушить вустами – він не чує. Свідомість плутається. «Та й як можна почути сказане у воді?» – думає, хапаючись за відблиски логіки. До тонкої прозорої перегородки між каютою і водою наблизилися очі – зеленкувато-сині, як аквамарин. Вони сяйнули з-під важкої темної із сонячним полиском хвилі волосся, що знову впало на обличчя. Сяйнули тривожно, благально і трохи злякано.

Та це ж… Господи! Авжеж, це очі його Лінди!

– Ліндо-о-о!

Він рвонув до неї, щосили штовхнув руками прозорий заслін каюти, раз і ще раз. Відчув, як заболіли пальці. Почув шурхіт тріснутого скла, що посипалось, як пісок, а тоді могутній шум води та Ліндине благальне «Данилочку! Не помирай! Не по-ми-ра-а-ай» – і відчув, як море підхоплює його, огортає шовковою прохолодою гаряче тіло й затягує у свою безодню – спочатку світло-блакитну, потім зеленкувато-синю, аквамаринову, як Ліндині очі, а тоді чорну-чорну, як її волосся. «…рай… рай… ра-а-ай» – луна Ліндиного голосу наздогнала його аж біля самого дна, і він вхопився за неї, як за рятівний круг.

– Зі щасливим поверненням, пане капітане! – лікар П’ятигорський полегшено зітхнув і розімкнув свої довгі, як у піаніста, пальці на Даниловому зап’ястку.

– Звідки? – спробував усміхнутися Данило, але йому це не вдалося, вуста ніби задерев’яніли.

– Звідки?.. Вам краще знати, де це ви перебували-мандрували, поки я тут настійно переконував вас не покидати цей прекрасний світ.

– Ви справді так вважаєте?

– Як?

– Що він прекрасний.

– А ви бачили кращий? Я ні. Якось, знаєте, не довелося.

– Переконали. То що ж, на вашу лікарську думку, спровокувало мене до втечі з цієї неповторної краси?

– Субмарина опустилася нижче «теплого шару», гідростатичний тиск перевищив допустиму норму. Це зазвичай ризиковано не лише для судна, а й для людей. Повітря під водою і над водою – це також дві великі різниці. До того ж у вас, ваше благородіє, судини не ідеальні. Так-так, не ідеальні. На жаль. Чого це ви так дивуєтеся? Здається, я про це вже говорив. Пошарпали ви їх добряче за останні кілька років. Усе потребує перепочинку, і судини також. Добре, що ви встигли подати сигнал тривоги.

– Я сам подав сигнал?

– А хто ж? – здивувався П’ятигорський. – У вашій каюті більше нікого не було. У кубрику над вами також двом матросам стало зле, і кока довелося з камбуза доправляти нагору. Та в тих обох випадках на допомогу кликали інші. А ви, значить, сам – більше нікому. Мабуть, геть кепсько вам було, якщо не пам’ятаєте. Але інстинкт самозбереження добре спрацював. І дякувати Всевишньому, що спрацював. Тепер вам належить відпусточка. А мені… Ох-хо-хо… Мені ще на один клопіт більше. Доведеться подавати рапорт у медичне управління Адміралтейства. Я б на них самих подав. Хай би вони там ретельніше добирали людей для субмарин. А то: раз-два – і команда готова. Такий поспіх годиться лише для ловлі бліх.

– Сподіваюся, пане лікарю, моє ім’я в рапорті згадане не буде?

– Не можу обіцяти.

– А ви спробуйте. Ми ж із вами, Борисе Миколайовичу, все-таки давно знайомі, та й не просто знайомі, а приятелі.

– Дякую за приятелювання, але… не можу… У кожного з нас свій обов’язок.

– А якщо я дам вам слово морського офіцера, що більше ніколи не порушуватиму режим? Ніколи-ніколи…

– Слово морського офіцера… Ну що ви, ваше благородіє, як дитина мала? Справа ж не лише в режимі… Самі розумієте… Та ви радійте, що все обійшлося. Радійте! Ви ще такий молодий. І не заперечуйте: чоловік під сорок – коньячок з лимоном, тільки-но починає по-справжньому відчувати смак життя. Передихнете, відпочинете трохи, від війни відійдете, нерви заспокоїте, судини свої побалуєте помічною мікстуркою, яку я вам обов’язково припишу. Що буде далі – час покаже. Забажаєте – переведетеся назад із субмарини на корабель. А може, ваша красуня і не відпустить вас більше від себе. Чи вам самому з її гарячих обіймів не захочеться нікуди відчалювати. Яка жінка!.. Я б сам від такої нікуди не пішов. Тож залишитеся на березі, добудуєте свій будинок на Василівському острові, справите новосілля, заведете дітей, будете їх і дружину любити, на бали їздити, спортом займатися. Ну, ще щось придумаєте. Скільки на світі всіляких цікавих занять! Ви ж, вважайте, нічого, крім моря та війни, води та боїв, ще й не бачили. А земля також прекрасна, і життя не чорно-біле. Ну от, нам уже час спускатися – катер біля борту. Зможете сам чи допомога потрібна?