– Ще чого! Щоб мене попід руки вели… Я цілком у нормі.
Красуня… Не відпустить… Перед Данилом знову сяйнули аквамаринові очі серед морської безодні, звабливо зблиснуло ніжне біле плече, майнула хвиля чорного волосся. Лінда. Тільки в тій блакитній безодні явилася вона йому молодою, ще зовсім юною.
І враз тривога з новою силою вхопила за серце, стиснула горло. З Ліндою щось сталося! Авжеж, якесь лихо з його Ліндою! Цей несподіваний напад у каюті (цілком імовірно, що судини тут зовсім ні до чого, бо хіба корабельний лікар П’ятигорський може все знати?), дивне видіння, з’ява дружини у блакитній безодні на його та її улюбленому білому в яблуках Орликові – це попередження. Про що?.. Про те, що з Ліндою погано?
Вона так важко виношує дитину. Токсикоз, пригніченість, перепади настрою, роздратування, страх… Лінда не хотіла цієї вагітності, наче щось передчувала. А раптом сталося непередбачуване – і дитини взагалі не буде? А може, біда не з дитиною, а з самою Ліндою? Чи… з ним? Що як Лінда покинула його? От узяла та й поїхала кудись із Санкт-Петербурга, як уже колись із Лібави? Поїхала не сама. Біля неї ж завжди купа залицяльників крутиться. А коли така вродлива жінка так довго сама… Могла ж вона закохатися у котрогось…
Господи! Що за нісенітниці? Що за безглуздя? Звідки ці дурні думки, ця тривога? Ймовірно, також наслідок перепаду тиску, кисневого голодування і збою в кровообігу.
– Вам кепсько? – лікар нахилився, знову затиснув у пальцях зап’ясток, намацав пульс.
– Усе гаразд, Борисе Миколайовичу. Вам здалося.
Катер узяв курс на порт. Позаду стрімко зменшувалася темна сигароподібна субмарина, яка поки що дрейфувала на воді. Здавалося, вона прискорено розчинялася в анемічних сутінках білої ночі, що вже віддалялася, відходила за обрій. Ще трохи – і підводний човен зникне з поля зору. Навколо гострими гребенями хвиль щетинилося море. Під небом, зі сходу на захід, рухалася темна армада хмар. Тоді, у Лібаві, коли він уперше побачив Лінду, період літніх ночей тільки-но розпочинався.
3
До латвійського міста Лібави – однієї з баз Балтійського флоту Російської імперії – Данила Неродова, випускника Морського кадетського корпусу, направили для проходження практики. Прибув він із Санкт-Петербурга до цього латвійського порту, відомого тим, що його води ніколи не замерзали, а в них пришвартовувалися судна майже з усіх країн Європи, разом із двома однокашниками. Тут хлопців урочисто посвятили в корабельні гардемарини, або, як їх іще називали, каргарди, і прикріпили на цілий рік до команди корабельної охорони. Ця посвята, однак, ніяк не гарантувала майбутню службу на флоті. За рік вони мали скласти іспити. А вже після практики та іспитів хтось здобуде звання мічмана й назавжди пов’яже своє життя з морем, а когось можуть визнати непридатним для морської служби й відправити на суходіл.
Тож упродовж дванадцяти місяців треба було добряче попрацювати – про відпочинок, а тим паче про розваги, навіть думати не доводилося. Майбутні морські офіцери займалися фехтуванням, вправлялися у стрільбі з гвинтівок та револьверів, змагалися у плаванні та гонках під вітрилами, переймали від досвідчених «морських вовків» усілякі премудрості – і, звісно ж, намагалися не проштрафитися й не потрапити в немилість до суворого командування. Одне слово, байдикувати було ніколи, а гаяти час на дівчат – і поготів.
У портовий ресторанчик «Посейдон» Данило потрапив уже незадовго до закінчення практики. Семен Петров, один із петербурзької трійки, який, виявляється, бував тут уже не раз і дуже нахвалював це веселе місце, запросив найближчих друзів-гардемаринів – Микиту Сороку та Данила Неродова – відзначити свій двадцять четвертий день народження. Попередив, що в самому ресторані до них має приєднатися його кузен, який нібито спеціально прибув до Лібави, щоб привітати іменинника. Щоправда, Семко не вірив, що шалапутний родич добирався з Петербурга до Лібави заради нього, але якщо вже опинився тут, то чого б не зустрітися. Алекс, так звали кузена, на шість років молодший, навчається в Імператорському Олександрівському ліцеї – престижному закритому навчальному закладі, до якого приймають лише дітей потомствених дворян.
– Її високість Доля – як богиня Феміда: із зав’язаними очима й не завжди справедлива, – зітхнув Семко. – Це б мені там учитися, бо я дуже хотів стати дипломатом. Алексові ж більше підійшов би флот, бо йому аби мандрувати, він же весь час кудись поривається, у дитинстві навіть кілька разів із дому втікав і його перехоплювали аж в іншому місті. Як каже мій батько, Алекс народився з шилом у дупі, яке не дає йому всидіти на місці, тож він здобуває паралельно ще одну професію – великого магістра інтриг і таємниць. Таке от селяві: я хоч і дворянин, але з глибинки імперії, не того розмаху, то й зобов’язаний продовжувати сімейну військову традицію, а для кузена служба на флоті – нижче ватерлінії графа…
Читать дальше