Надія Гуменюк - Корона на одну нiч

– Ану вас, хлопці… Краще послухаймо.

– Я розіб’ю! – напросився Микита.

Ресторанний оркестр із п’яти музикантів, які досі вправлялися в танцювальних ритмах, заграв щось ліричне, радше навіть меланхолійно-сентиментальне. Дівчина заплющила очі й заспівала. Її тендітна фігурка ніяк не вписувалася у цю залу з м’язистими, немов із каменю витесаними чоловічими торсами. Її ніжне сопрано неймовірно дисонувало з огрубілими голосами, що звикли перекрикувати морську стихію. Здавалося, що співачка з’явилася з якогось іншого світу, що сама вона – тільки дивний кольоровий фантом, який чогось заблукав на приморській території Лібави й цілком випадково постав перед підпилими чоловічими компаніями.

«Іще дівчинка. Років шістнадцять, не більше. Як вона тут опинилася? Хто її відпустив саму, без супроводу, беззахисну, в таке місце?» – подумав Данило. І раптом відчув, як дивний щем пройняв його тіло, прокотився судинами, збуривши кров, і вп’явся у серце. З ним сталося те, що французи називають coup de foudre – удар блискавки. Йому несподівано захотілося вийти на кругле дерев’яне підвищення в кутку зали, впасти на коліна, обхопити руками тоненький стан, відчути під пальцями гнучке дівоче тіло, зазирнути в аквамаринові очі. Хотілося захистити незнайомку, дати в пику комусь із цих осоловілих ґевалів, які роздягали її своїми жадібними голодними поглядами. От якби котрийсь із них наблизився до неї… Якби хтось кинув якесь слівце на її адресу… Якби тільки… Він підвівся, роззирнувся навколо, навіть стиснув кулаки. Але публіка спокійно сиділа за столами, ніхто до дівчини не наближався, ображати її не збирався. Вочевидь, тут її вже знали. Хтось, цілком імовірно, навіть спеціально приходив до ресторанчика, щоб помилуватися юною співачкою, послухати її спів.

І справді знали, бо щойно вона закінчила пісню, як почулися оплески і схвальне «Браво, Ліндо!» Данило також закричав. Кричав і повторював її ім’я, вигукував його на всі лади в різних голосових регістрах, від високого до низького, немов хотів пізнати, дослідити його – на дотик, на колір, на смак, на запах. Лінда… Ім’я пахло нагрітим на сонці морем, бриніло, як ранковий літній бриз, і залишало терпкувато-солоний присмак на вустах.

– Ти що, очманів? – щосили гупнув кулаком по столу Алекс. – Отямся! І на чужий коровай рота не роззявляй. А то муха влетить.

– Ти чого це кулаками розмахався? – повернувся до нього Данило. – І до чого тут твій коровай?

– До того самого, що й муха, – зареготав Алекс. – Уже забув, хто тут ящик шампанського обіцяв? Отож-бо! Сиди й учись, як співучим німфам голови заморочувати.

– Ти цього не зробиш! – схопив його за руку Данило.

– Ще й як зроблю!

Алекс відірвав від себе Данилову руку, підвівся й, похитуючись, попрямував до подіуму. Почекав трохи, поки оркестр закінчив мелодію. Тоді підійшов до Лінди, щось прошепотів їй на вухо, спробував обійняти за стан. Дівчина відповіла ляпасом. Це було так несподівано, що Алекс розгубився. Схопився рукою за щоку й завмер. А зала тим часом вибухнула оплесками.

– Браво! – закричало чоловіцтво. – Браво, Ліндо!

«Браво» було адресоване не так її вокалу, як отому лункому ляпасові. Алекс повернувся до столу, ледве стримуючи лють. Був схожий на шкодливого кота, якого хтось кинув у воду, і тепер він фиркав, обтрушувався, намагаючись обсохнути й повернути фасон.

– Не робіть передчасних висновків! – Алекс нарешті опанував себе. – Ви таки скупаєтеся в шампанському. Тільки не сьогодні. Перенесемо ваш тріумф на інший день і в інше місце. Я ще кілька днів буду в Лібаві. А зараз вам час повертатися. Правда ж, Семене?

– Повертатися? – похопився Данило. Він забув, що вони зайшли сюди ненадовго.

– А ти що ж, уже й ночувати тут зібрався? – Семко рішуче відсунув келихи до середини столу. – Думаєш, ця Наяда тебе у свої апартаменти поведе? Охолонь, Даниле! А то ще, чого доброго, справді в підводних володіннях Посейдона опинишся. Тутешні німфи такі… Алекс правду каже, від них усього можна очікувати.

– Еге ж, у тихій воді чорти водяться! І чортиці теж, – Микита підкинув і свою порцію хмизу до Алексового вогню.

– Чортиця вона чи не чортиця… А от що відьма – це точно! Ну нічого, ще не кінець світу, життя триває, і ми з нею ще побачимося… Побачимося… – прошепотів Алекс.

– Хлопці, за півгодини піднімуть трап, до того часу ми маємо бути на судні. – Семко намагався згладити ситуацію і заодно нагадати про те, що слід прощатися з «Посейдоном».