Надія Гуменюк - Корона на одну нiч

Вони вийшли до моря, зупинилися на пірсі, до одного боку якого було пришвартоване невеличке судно, а до другого – ліниво лащилася зеленкувата хвиля. Місяць тому гардемарину Неродову вручили срібну медаль «За порятунок потопельника» – він витягнув із води чоловіка, який упав за борт. Тож, ідучи на побачення, начепив свою першу відзнаку за хоробрість. Чваньком себе ніколи не вважав, але раптом захотілося похизуватися, постати перед коханою дівчиною героєм.

Лінда, звісно ж, не могла не помітити сяюче кружальце на білому літньому кітелі. А коли почула історію нагороди, попросила дати потримати її. Данило передав дівчині парасолю і взявся відшпилювати медаль. Тієї ж миті білий шовк, пожбурений Ліндою і підхоплений вітром, зметнувся над пірсом, як парашут, і впав на воду.

– Рятуйте! Лінда тоне! – розпачливо пролунало над пірсом.

Данило навіть не вгледів, що саме упало в море, блискавично шубовснув слідом за «потопельницею». А коли вибрався на пірс, у мокрому одязі, прилиплому до тіла, зі скуйовдженим волоссям і парасолькою в руках, Лінда голосно засміялася:

– Який же ви смішний і… потішний!

– Отже, вашу дорогу подружку вже перейменовано. Тепер її звуть Ліндою! – спересердя кинув Данило.

– Це по-нашому Лінда, а по-французьки Парасоля, – дівчина ніяк не могла вгамувати сміх.

– Зрозуміло… Маєте мене за бовдура. Ніби я не знаю, що ім’я Лінда походить не з французької, а з німецької. Й означає це слово щось дуже миле, ніжне, гарне та лагідне. А ви… Ви – як оця парасоля. Закортіло посміятися? Ну що ж, смійтеся на здоров’я! – Данило відвернувся і вже хотів піти геть.

Він не розгнівався. Просто стало страшенно незручно перед дівчиною за такий непрезентабельний вигляд. Так готувався до зустрічі, так прасував кітель і штани, щоб ані зморщечки, ані складочки, а тут – маєш тобі: як п’яний докер після зарплати.

Лінда стала перед ним, розкинувши руки, примхливо надула губки.

– Ну, не сердься! Не така вже я… парасоля. Просто подумала: а може, твоя медаль позичена? Така вона гарненька, новенька, блискуча, але чи справжня? Тобто вона справжня, звісно ж, справжня. А от твоя чи в когось позичена?

– Як це – позичена? – сторопів Данило.

– Усяке буває. Тут один уже приходив… З Орденом Святого Георгія на грудях. У мого покійного дідуся такий був – він служив на крейсері «Варяг» під час японської війни, там його японці поранили, ну а потім росіяни нагородили. А цей… Не знаю, може, його дід також воював з японцями. Одне слово, тут стільки хвальків розвелося останнім часом… Так і ходять, так і ходять… Просто в очах від них мерехтить.

– Хіба я схожий на хвалька?

– На того, що вдавав із себе ветерана російсько-японської війни? Гм… Дай краще на тебе подивлюся… Здається, ні. Той нижчий, світліший, такий, знаєш, якийсь… ніби під снігом досі ховався і ні сонце, ні вітер його не торкалися. Ні-ні, він зовсім інший. Але це ще нічого не означає. Хвальки бувають різні. Раптом виявилося б, що ти навіть плавати не вмієш, не те що когось із води витягти. Усяке буває.

– Буває, що й краб на гітарі грає, а медуза співає. А якби справді не вмів? Що тоді? От пішов би на дно, рибам на корм. Тоді б ти так само сміялася? – він також перейшов на «ти».

– Дурненький! Тоді б я тебе врятувала. Я, щоб ти знав, плаваю, мов рибка. А заодно і медаль присвоїла б. Уявляєш: іду собі отак вулицею, а на грудях оця срібна блямбочка з написом «За порятунок потопельника». І всі озираються: «Яка мужня дівчина пішла!» Але все по-чесному, тож хай твоя цяцька залишається тобі – ти її сьогодні вдруге заслужив.

– Тільки її?

– А що б ти ще хотів?

– Твій поцілунок.

– Гм…

– Один-єдиний!

– Гм…

– Готовий обміняти його на медаль.

– Потрібна мені ця медаль, як дельфінові капелюх.

Не дуже сподівався на те, що вона й справді поцілує. Але Лінда раптом крутнулася на підборах, підбігла до нього, обхопила його шию руками і дзвінко чмокнула в щоку. Данило спіймав її, притиснув до себе, відшукав вустами вуста. Подумав, що збоку це, мабуть, має дуже кумедний вигляд: скуйовджений і мокрий як хлющ гардемарин просто на пірсі обіймається з юною красунею. Але що йому до того, який це має вигляд. Хай заздрять!

У ресторані Лінда ні з ким не розмовляла, не реагувала на жарти, не відповідала на компліменти, здавалося, навіть ненароком зустрітися поглядом із кимось не сміла – просто-таки скромна міс Таємничість. Може, побоювалася грубуватої публіки, намагалася тримати дистанцію між нею та своїм маленьким подіумом. А може, грала роль фатальної панни, входила у придуманий нею ж образ. Тепер перед Данилом відкрилася інша Лінда – весела, дотепна, грайлива, навіть трохи примхлива. Це ніскілечки не розчарувало його. Навпаки, такою вона йому ще більше подобалася. Він недолюблював манірних зануд, із якими доводилося танцювати на вечірках у Санкт-Петербурзі під пильними поглядами їхніх іще манірніших матусь.