Надія Гуменюк - Корона на одну нiч

Як не дивно, але командир навчального загону Бартенєв ґвалт зчиняти не став. Може, донощик на Данила Неродова не викликав у нього симпатії. А може, капітан просто поспівчував закоханому. Він добре розумів, що коїться з його зразковим практикантом, який останнім часом став наче сам не свій. Колись і він був таким. Також кохав до нестями, згоряв від нетерпіння, потай утікав на побачення, навіть мав за це дисциплінарне стягнення. Та чого тільки в житті не було через тих юних спокусниць! Але це аж ніяк не вплинуло на його капітанський вишкіл і командирські здібності. Тож Михайло Бартенєв досить поблажливо поставився до цієї романтичної крамоли. Але дисципліна є дисципліна – за її порушення треба відповідати. Тиждень Данило Неродов, нащадок дворянського роду й один із найуспішніших випускників Морського кадетського корпусу, змушений був не розлучатися зі шваброю, ганчірками та відром. Довелося й галюн драїти. Ще один тиждень його просто не відпускали з корабля.

Та все погане колись закінчується. Нарешті він мав звільнення на цілий день. Уже знав, де живе Лінда, – рудий кларнетист із ресторанного оркестру трохи поторгувався і все ж таки продав інформацію. Данило із самого ранку розшукав будинок, захований у невеликому, але тінистому садку неподалік від порту, і зайняв пост біля його воріт. Просто під ними рясно білів кущ ясмину. Може, Лінда тоді через те й не зреагувала на його букет, що ясмин для неї був звичним? Мабуть, треба було пошукати щось більш екзотичне. Вирішив: просидить хоч цілий день, але мусить побачити її, поговорити з нею, а якщо пощастить – то й прогулятися містом або біля моря.

Ліндина синя в білий горошок сукенка кілька разів майнула перед вікнами з блакитними віконницями, трохи затримувалася за кущем ясмину, що так пахкотів, аж Данилові в голові запаморочилося, і знову зникала за дверима. Напевне, дівчина помітила свого закоханого шанувальника, який кілька вечорів не зводив з неї очей, а потім раптом наче крізь землю провалився. Авжеж, помітила. І тепер здогадалася, чого він застиг біля воріт будинку, як маяк біля морського узбережжя. Але дівчині цікаво було, скільки часу морячок готовий чекати її. Вийшла з двору, коли сонце вже добряче почало припікати. Навіть не повернула голову в бік Данила, розгонисто попрямувала від дому. Він наздогнав її, пішов поруч.

– Добридень! Куди так поспішаєте, Ліндо?

– Ах, це ви?! – Лінда зобразила щире здивування. – А я вже думала, що вас русалка звабила й на дно моря затягнула. У них же зараз саме розпочався сезон полювання на моряків, особливо на гардемаринів. Тож пильнуйтеся!

– От якби ви були русалкою, то я б…

– Ще чого! – вигукнула Лінда. – Мені й на землі добре!

– Я хотів сказати…

– Що хтось найняв вас моїм особистим охоронцем? – посміхнулася лукаво. – І скільки за це тепер платять?

– Я відмовився від платні, вирішив поповнити ряди благодійників, – відповів їй у тон.

– І що ви оце зібралися тут благодіяти?

– Та що накажете. Міг би ваші речі за вами носити, а ще краще – вас саму на руках…

– О! Як це доречно, як вчасно, вельмишановний пане адмірале. Тільки-но я загадала бажання, а ви вже й тут. Ну просто самі небеса мені вас послали.

– Справді?

Данило вже хотів підхопити її на руки, але дівчина спритно відскочила й голосно засміялася.

– Ні-ні, не мене! А от моїй подружці якраз дуже знадобляться надійні чоловічі руки. Тож я з радістю вручаю її вам. Прошу любити, носити й не загубити. – Лінда розкрила білу парасолю з кістяною полірованою ручкою і простягнула її Данилові. – Ах, я ж вас іще не познайомила. Оце моя подружка – мадемуазель Парасоля. Вона щойно з Парижа приїхала, по-нашому говорити ще не вміє, то я поки що буду між вами за перекладачку. Люба Парасолько, цього ґречного пана звати… Ой, а я й не знаю. То як вас звати?

– Данило.

– Отож, люба Парасолько, цього ґречного пана звати Данилом, по-вашому, по-французьки – Даніелем. Даниле-Даніелю, бережіть мою подружку Парасольку як зіницю ока! Бо якщо не вбережете – міжнародний скандал розгориться, Франція оголосить війну Росії.

– Клянусь носити й оберігати! Хай буде мир на всій землі! Але… Навіщо вам парасоля? Хіба десь тут неподалік заховався дощ, якого я, засліплений вашою неземною вродою, чомусь не помітив? – здивувався він.

– Ні, на нас дивиться сонце, яке сьогодні навіть не збирається ховатися за хмари. А мені не личить засмага. Бачите, яка в мене ніжна шкіра – як пелюстка білої троянди. Це мені один шанувальник так сказав. Він пише вірші й дуже добре розуміється на шкірі. Отож, якщо вже нав’язалися в охоронці, пане адмірале, то й охороняйте мене від цього жовтого космічного нахаби. І про мою подружку не забувайте. До речі, щоб ви знали – парасолі були придумані ще до нашої ери для того, щоб захищати жінок від сонця. Це вже потім їх почали використовувати під час дощу.