Надія Гуменюк - Корона на одну нiч

Практика в Лібаві добігла кінця. Гардемарин Данило Неродов успішно склав іспити й здобув звання мічмана. Час було повертатися до Санкт-Петербурга. Він не уявляв, як розлучиться зі своєю Ліндою, як житиме без її голосу, жартів, сміху, очей. Звісно ж, бути завжди поруч із коханою йому не доведеться – не та у нього професія. Але як би було добре повертатися додому, де вона чекає.

– Їдь зі мною, – запропонував перед прощанням.

– Тобі потрібен охоронець у дорозі? – засміялася.

– Мені потрібна ти!

– Як охоронець? – знову лукаво зблиснула очима.

– Як дружина. Хочеш – одружимося в Петербурзі, а хочеш – обвінчаємося в Лібаві.

– Я не збираюся заміж.

– То зберешся. Як не тепер, то в четвер. Трохи подумаєш і зберешся. Я почекаю. Ти ж кохаєш мене?

– Люблю! Але… Ні-ні-ні! Ні тепер, ні в четвер, ні на той рік у цю пору, як піде дощик угору. Хочу бути вільною. Віль-но-ю! Хочу співати, грати, сама вирішувати, куди мені йти і що робити. Ти любиш море, казав, що життя без нього не уявляєш. От і я також не уявляю свого життя без того, що мені до душі. Колись стану знаменитою актрисою, запрошу тебе до театру. Ти на той час, мабуть, уже будеш адміралом – поважним таким, сивим, із вусами й бородою. Подаруєш мені оберемок квітів – такий величезний, як тоді у «Посейдоні», але це буде не ясмин, а, скажімо, гіацинти чи лілеї. І всі ахнуть: «Який у Лінди солідний шанувальник. Який сивий, вусатий, бородатий і трохи пузатий. А вона така вродлива й молода!»

– А ти що ж, ніскілечки не змінишся? – усміхнувся Данило.

– Звісно ж ні. Я залишуся молодою аж до самої-самої смерті. Бо ж актриси ніколи не старіють, тим паче незаміжні. Заміжжя, Данилку, – це кайдани для творчої жінки. Так мені одна дуже мудра пані сказала. Навіщо мені кайдани?

Виявляється, хтось пообіцяв узяти її до театру, який недавно відкрився в Лібаві. Тато, щоправда, заарканився, сказав: лише через його труп. Лінда не хоче переступати через труп рідного татуся, але пригрозила: якщо він не поступиться, то вона втече з дому. От візьме і втече. Може, до Риги, а може, й до самого Парижа чи Лондона. Хіба її там не приймуть? Із такою вродою, з таким голосом…

Данило зрозумів, що вона знову повторює чиїсь слова, які благодатним дощем упали на ґрунт амбітної дівочої мрії.

– До вроди та голосу ще й освіта не завадила б, – зауважив. – Можна було б спробувати кудись вступити. У Санкт-Петербурзі є театральне училище і Драматичні курси Райгофа. Звідти вийшло чимало знаменитостей. Ти могла б учитися і зі мною зустрічатися.

– Навіщо вчитись, якщо мене вже беруть актрисою, – відмахнулася Лінда. – Лише час намарне втрачати. Побачиш: за рік я запрошу тебе на прем’єру, у якій гратиму головну роль.

За рік він дізнався, що Лінда вийшла заміж. За власника того самого ресторану, в якому вечорами підробляла співачкою. Про це йому сказав Алекс.

Із Олексієм Неродовим Данило зустрівся випадково. Адміралтейство організувало виставку картин художників-мариністів. Під час відкриття у виставковій залі яблуку ніде було впасти. Обіцяли, що за два тижні, по завершенні експозиції, відбудеться аукціон, виручені на ньому гроші підуть на підтримку молодих талантів, які пробують сили в морській тематиці. Данило вирішив, що придбає щось зі спадщини свого улюбленого Айвазовського. Зупинився перед його роботами.

– Цікавитеся Айвазовським?

Данило обернувся на голос і побачив юнака, який водив по ньому сірими прискіпливими й водночас сторожкими очима. Погляд начебто знайомий, але…

– Не впізнаєте? Невже я так змінився? Граф Олексій Неродов. Алекс. Кузен Семена Петрова. Ми разом у «Посейдоні» Семкові іменини відзначали.

Алекс і справді змінився. Витягнувся, трохи поширшав у плечах, порум’янішав. Данило не став коментувати цих змін.

– Кажуть, що буде аукціон. От я й придивляюся, що б його купити, – мовив, аби не мовчати.

– Щось із Айвазовського?

– Безперечно!

– Гм… А я б радше купив Боголюбова або Лагоріо. У Лагоріо дуже милі морські пейзажі.

– А в Айвазовського просто геніальні! Хотілося б мати «Ніч на морі».

– То ви романтик?! А мені здавалося, що вам більше підійшла б картина «Бриг “Меркурій”», і то саме перший варіант, де наш бриг атакують два ворожі кораблі. А ви, значить, на пейзаж накинули оком.

– Айвазовський – і романтик, і баталіст. Одне другому не заважає.

– І все одно морські пейзажі Лагоріо кращі.

– На колір і смак товариш не всяк, – розвів руками Данило.