Надія Гуменюк - Корона на одну нiч

Капітан Данило Неродов зняв кітель і розстебнув комірець сорочки. Яка нестерпна задуха! Аж нудота підступає до горла. Чого це раптом? Ще кілька хвилин тому було доволі прохолодно. Підвівся, зробив крок у напрямку дверей, але похитнувся, повернувся назад і знесилено впав у крісло. Тіло ніби важкими гирями обвішане, дихати нема чим – здається, з каюти хтось раптом викачав увесь запас кисню. Добре було б вийти на верхню палубу й хапнути свіжого повітря. А ще краще – підставити обличчя прохолодному нічному бризу, вдихнути на повні груди гіркувато-солоний запах моря, побачити на темному водному плесі небо, відбите в морі, як у велетенському люстрі. Добре було б…

Данило любить зоряні ночі. Любить свіжий морський вітер, що чомусь завжди нагадує йому молодого дикого коня з розвіяною гривою. Отого білого в яблуках Орлика, якого йому подарував дід Матвій за рік до його вступу до Морського кадетського корпусу. Зоряними ночами, коли небо наче зливається з морем, відчуваєш себе малесенькою частинкою, живою порошинкою космічного огрому. Щось дивне, просто неймовірне, справді неземне відбувається з душею, коли весь той огром, уселенський безмір міріадами жовтих очей дивиться з усіх боків на тебе і твоє самотнє судно над безоднею вод.

Утім, він любить море за будь-якої погоди. Мерехтливо-лагідне, розімліло-розслаблене, подібне на усміхнену напівсонну дитину – в години мертвого штилю; грайливе, збурунене й трохи розхристане – під поривами вітрів; примхливе, розгніване, розбурхане, темне й шалене – під час шторму. Настрій моря, як і поведінку жінки, важко передбачити. Але в кожному його прояві, у кожному сплеску є своя магія, щось таке, що зачаровує, закохує аж до безумства, притягує і не відпускає.

Цікаво, яка поверхня моря зараз? Здогадуйся, уявляй, капітане. Бо на палубу не вийдеш і морського повітря не вдихнеш. Над головою – майже п’ятдесятиметрова товща води, під ногами – тисячометрова синя безодня… І ти сидиш між цими стихіями біля пригвинченого до підлоги стола, у клітці-субмарині, мов прибулець з інших світів, загублений у лабіринтах часу. Хоча так воно і є: там, над водою – інший світ. І чого б тобі, людино, не триматися за нього двома руками, не топтатися по ньому двома ногами? Навіщо тобі переносити війну ще й сюди, у ці морські глибини?

Що це з ним? Що за думки снують у втомленій голові? Треба відпочити. Треба нарешті заплющити очі й заснути. Зараз він так і зробить. Ще кілька хвилин – і все, на бочок. Залишилося дописати всього кілька речень у бортовому журналі. Сьогодні знову засидівся за столом, знову порушив режим, про який йому нещодавно делікатно нагадав лікар Борис П’ятигорський.

Утім, ці порушення режиму відбуваються постійно. Та найменше вони стосуються сидіння за столом. Як може розписати добу по годинах і хвилинах військовий офіцер? Та ще й у такі непевні часи, коли, здається, уся планета втягнулася у війну – на землі, на воді та навіть у небі. Коли люди наче підхопили якусь інфекцію агресії, збожеволіли від нудотного запаху крові, ненависті й прагнення захоплювати, розділяти й владарювати. Життя поза графіком, а часто й поза межею людських можливостей, для нього, капітана другого рангу Військово-Морського Флоту Російської імперії Данила Неродова, – вже радше норма, ніж відхилення. Особливо після того, як його перевели з бойового есмінця на цю субмарину.

Новий рід військ – підводні сили – за наказом Миколи II був створений у Військово-Морському флоті ще за п’ять років до початку Світової війни. Це нібито мало запобігти в майбутньому ганьбі, яку вже пережила Росія в боях з Японією. Тож слідом за повелінням царя військові заводи імперії заповзялися будувати підводні човни. Чимало досвідчених морських офіцерів згодом очолили новосформовані команди на субмаринах. Сприйняли вони наказ царя-батюшки без особливого ентузіазму – просто підкорилися йому. Бо одна річ – ходити на широких морських просторах, під синіми небесами та вільними вітрами, й зовсім інша – блукати в темних нетрях незвіданих морських глибин.

Данило Неродов перейшов із крейсера «Вірний» на субмарину «Барс» рік тому, 1916-го, коли німецькі підводні човни буквально заполонили Балтійське море. Він також не був у захваті від цього переходу, але наказ є наказ. Тож затис у собі внутрішній спротив і взявся за виконання нових обов’язків, як і належить офіцерові.

…Задуха в капітанській каюті ставала нестерпною. Данило Неродов розстебнув ще кілька ґудзиків на сорочці, витер з обличчя піт. Та що ж це за напасть така? Де вона взялася? Ще кілька хвилин тому тут було свіжо й прохолодно – саме так, як він і любить. Зрештою, на глибині їхня «сигара», омита з усіх боків водою, навіть у найбільш спекотні літні дні не перегрівається. То що могло статися? Треба негайно спуститися у машинний відсік, перевірити, чим займаються бортмеханіки. Може, щось вийшло з ладу, а черговий, чого доброго, заснув. Отже, власний сон знову доведеться відкласти.