Надія Гуменюк - Корона на одну нiч

З’ясувалося, що Роман Савицький тому й прийшов, що шукав людину, яка б узялася за розслідування. Він дізнався, що нічний портьє «Континенталю» – колишній поліцейський (таки проговорилася балакуча Сабіна!), отже, має знайомих у слідчому відділі. Савицькому потрібен найкращий, найчесніший, найдосвідченіший.

– Якщо поліція про щось мовчить, то за справу краще не братися, це може бути небезпечно. Цілком імовірно, що така справа – парафія дефензиви [8] Дефензива – контррозвідка й політична поліція в Польщі у 1918–1939 роках. . А вона не любить, коли їй заважають, – сказав Ковальський. – Порадив би вам спочатку поговорити із журналістом, який написав матеріал для «Dziennika». Іноді репортери знають більше, ніж пишуть. Значно більше… Повірте моєму слову.

– Може, й знають, та не завжди говорять, – гірко усміхнувся Савицький. – Я щойно з редакції. З тієї самої… Розшукав того репортера, хотів поговорити. Він спочатку дременув від мене, як від хворого на чуму, а коли я його наздогнав і зупинив… Коли запитав, чому ж він не написав, як усе було насправді, хто йому заборонив це зробити… Одне слово, той писака нібито про конкурс більш нічого не знає, а дівчина в «Континенталі» померла, бо мала вроджену ваду серця. Певно, перехвилювалася дуже, от і такий трагічний фінал. Мовляв, це життя, а в житті всяке буває. Начебто так сказав лікар. У газеті писати нічого не стали, щоб не завдавати клопоту готелеві. Добрі які… Потім проговорився, що власник «Континенталю» Войцех Бєльський – приятель їхнього редактора.

– Ну, про приятелювання пана Бєльського з редактором ми знаємо. А щодо лікаря… Якщо він так сказав, то так воно, значить, і є. Хто ж це може знати краще за лікаря…

Савицький не дав Ковальському договорити.

– Який лікар?! Не було ніякого лікаря! Не було ніякого консиліуму! Це все просто відмовка, пане Ковальський! – простогнав він. – Хіба ж я не знаю Зосю? Вона була молодою і здоровою, повною сил, ніколи не скаржилася на серце. Та ні на що не скаржилася! Перехвилювалася… Звісно ж, перехвилювалася. Але таке хвилювання, яке вона пережила, не вбиває, воно окриляє, воно зробило її щасливою. Щасливою! Розумієте?

– На одну ніч… Лише на одну ніч… Чи не занадто велика ціна щастя?

– Вона так хотіла цю корону… Так марила нею… Так постаралася, щоб її заслужити… Зося чесно перемогла! Чесно! Але нікому немає діла до моєї Зосі! Нікому! Бо хто вона для них? Просто одна з учасниць. Прошу вас, пане Ковальський, допоможіть мені дізнатися правду. У вас є знайомі і серед слідчих, і серед медиків, які цим займаються. Її тіло ще там… Усе ще там… Її тіло… Господи, її тіло!.. Мені віддадуть його завтра, і я повезу Зосю до себе додому. Вже й про ритуальний автомобіль домовився. До завтра ще можна взяти якісь проби, зробити аналіз… Я заплачу. Добре заплачу. Скільки скажуть, стільки й викладу. Мені не шкода.

– Річ не в тому, шкода чи не шкода. Що можуть гроші? Скільки б їх не було, дівчину вже не повернути, – спробував зупинити знервованого шляхтича Ковальський.

– Ви мене чуєте, пане Ковальський? Ні, ви мене не чуєте. Тож повторюю: я хочу дізнатися правду. Правду! Це все, що залишилося Романові Савицькому зробити в житті. Заради цього я готовий віддати все, бо більше мені вже нічого не треба.

Очі Савицького блищали, як в одержимого. Здається, він таки й справді був за крок від божевілля. Таке трапляється, особливо з чоловіками, які зазнали краху. Ковальський це добре знав. Хоч жіноча стать начебто й слабша та вразливіша, але чомусь саме чоловіки в таких ситуаціях швидше ламаються. Чоловікові, та ще й наодинці з собою, дуже важко пережити таку втрату, поруч мав би бути ще хтось. Найперше батьки цієї нещасної дівчини. Чому їх не було на конкурсі? Не знали про нього чи не схвалювали доньчину участь у ньому? А може, не просто не схвалювали, але й були категорично проти, забороняли? Гаразд, те, що вони не сприймали такий спосіб життя доньки, можна зрозуміти. Спробувала б котрась із його трьох вертихвісток… Хай би тільки спробувала! Та він би такої прочуханки задав, що до нових віників пам’ятала б. Але чому Неродови досі не приїхали? Адже Савицький мав би їх повідомити. Тата й маму про таке сповіщають насамперед, які б стосунки з ними не були за життя. Та й які образи чи й конфлікти можуть переважити смерть рідної дитини? Ковальський нутром відчував: щось тут не так.

Із судовим лікарем домовитися вдалось, хоч і не зразу. Той спочатку вперто віднікувався, посилався на зайнятість, катастрофічний брак часу, зрештою, на ризик, адже це приватне замовлення, а отже, негласне, не дозволене поліцією, а в нього ж робота, платня, репутація. Коли почув суму гонорару, заметушився, забігав з кутка в куток, зачухав круглу лисину, замасковану довгим чубом.