Олександр Красовицький - Справа майстра-червонодеревника

– Це навіть добре, що ви прийшли раненько – сказав Гуревич. – Ми відчиняємо кондитерську о дев’ятій – хвилин за п’ятнадцять з’являться працівники. Тоді нам не вдалося б поговорити… кон… конф… конфіденційно.

– А це так важливо?

– Звичайно! – звів кудлаті брови Гуревич. – Якщо у місті дізнаються, що в цьому будинку є шафа, яка має стосунок до вбивства! Ви не розумієте… Мені і так доводиться борсатися у павутинні серед конкурентів. Але чутки… про вбивство, – він закліпав своїми запалими очима і знов перейшов на шепіт, – вони ні до чого…

– Я розумію, – мовив Тарас Адамович, – ми теж намагаємось уникати розголосу. Розкажіть, що знаєте.

Знав Мусій Маркович не так багато. Тільки те, що два тижні тому до нього прийшов Семен Нечипорук і сказав, що має шафу для його кондитерської. Мусій Маркович раніше мав справу з майстром і знав, що меблі він робить добре – горіхове бюро, що стояло в його кабінеті вже три роки, хвалили всі гості Гуревича, а деякі навіть хотіли купити. Крім горіха, майстер використав рожеве дерево в оздобленні та прикрасив бюро різьбленням. Меблі Семена Нечипорука коштували дорого, однак були варті кожної копійчини. Тому Мусій Маркович неабияк здивувався, коли майстер прийшов до нього з дивною пропозицією.

– Чого він хотів?

– Щоб я купив шафу і поставив її тут, у цій залі.

Тарас Адамович повільно обвів поглядом невеличку кімнатку, знов зупинив погляд на ялинці.

– Ні, – похитав головою Гуревич, – зараз її тут нема. Розумієте…

Шафа була висока, масивна й похмура, як небо негожого дня. Для неї майстер обрав зовсім не горіхову деревину з елементами рожевої – для оздоблення. Шафа була тяжкою, як брила, і темною, як ніч. Вона зовсім не пасувала до його кондитерської, в її інтер’єрі доречними видавалися хіба напівневагомі шафи-вітрини з гірками тістечок та цукерок.

– То вона вам не сподобалася? – запитав колишній слідчий.

Гуревич усміхнувся, подивився кудись крізь співбесідника й поволі проказав:

– Те, що виготовляє…. – він затнувся, – виготовляв Семен Нечипорук не може не подобатися. Якщо ви бачили його роботи, маєте про це знати. Та шафа – неймовірна. А ще – найдивніше – він попросив за неї відверто низьку ціну. Я не міг не погодитися.

Тарас Адамович подумки усміхнувся, вголос запитав:

– То ви покажете нам ту неймовірно дивовижну і – так само неймовірно – недорогу шафу?

Мусій Маркович якось знехотя підвівся і провів ранкових гостей на другий поверх будинку, до якого був вихід із кав’ярні, що ховався за однією з шаф-вітрин. Міра кинула прощальний погляд на ялинкових янголят, коли пірнала у темний прохід, що їм його показав власник кондитерської.

Вони піднялися східцями, хоч власник і похвалився, що має ліфт у будинку. Мірі згадався ліфт у готелі «Прага», його червона кабінка на дванадцять осіб і маленький підіймач у кухні, яким зазвичай у ресторан підіймали їжу, а того пам’ятного вечора – Барбару Злотик, яка зімітувала пожежу в готелі, а потім втекла з Лук’янівської в’язниці до Одеси. Мусій Маркович рипнув дверима однієї з квартир на другому поверсі, відволікаючи Міру від роздумів, і провів їх до кімнати, що ховалася відразу за передпокоєм. Простора і світла – перше, що подумала про неї дівчина. А потім вона побачила шафу.

Темно-коричнева, висока і громіздка, вона здіймалася до стелі та привертала увагу тих, хто заходив до кімнати. Навіть витонченість, безумовно, досить дорогого столика-бюро, що стояв біля протилежної від шафи стіни, зблякла від такого сусідства. Візерунки, якими була вкрита її поверхня, хотілося розглядати. Міра впіймала себе на думці, що хоче підійти та торкнути рукою деревину. Тарас Адамович рушив уперед, не очікуючи на запрошення господаря.

– Я вже встиг пожалкувати, Міро, що ми не узяли із собою фотографа, який працював на місці злочину.

– Ви хотіли сфотографувати шафу? – здивувалася дівчина.

– Так. Вона варта фото. Можливо, навіть не одного. Погляньте, – вказав колишній слідчий кудись униз. Дівчина опустила погляд, однак не встигла зрозуміти, на що саме вказував Тарас Адамович, як той вже опустився на одне коліно біля шафи. Міра подивилася, на що він вказує рукою, і вражено закліпала очима.

– Це ж…

– Ніжки у формі копит, – усміхнувся у вуса слідчий, – вельми цікава шафа.

Із дозволу господаря він відчинив дверцята, зазирнув усередину – всередині було порожньо.

– Ви підготувались, – чи то спитав, чи то констатував Тарас Адамович.