Олександр Красовицький - Справа майстра-червонодеревника

– Дозволите?

– Звичайно, – усміхнулася вона.

– Ви на когось чекаєте?

– Уже ні.

Він здивовано звів брови на лоба, проте більше нічого не запитав. Натомість запропонував:

– Як щодо партії?

Дівчина лукаво примружилась і кивнула. За хвилину офіціант приніс шахівницю, каву з тістечками та пунш. Тарас Адамович пояснив:

– Ми тут іноді граємо з паном Репойто-Дуб’яго, начальником розшукової частини поліції – ви могли його бачити сьогодні.

– То ви тут у справах?

– Щось на кшталт. Обговорювали вбивство на Олегівській. Мирослава вам розповідала…

– Здається, – невпевнено мовила Віра, виставляючи на дошку білого ферзя. Королева – завжди на своєму кольорі. Невже сьогодні вона обрала не свій, а тому побачення перетворилося на шахове протистояння? Маячня.

– Чому я завжди граю білими?

Тарас Адамович стенув плечима й мовив:

– Білі мають невелику перевагу в темпі. Це щось на кшталт фори для менш досвідченого гравця.

Дівчина спохмурніла.

– Чорні – елегантніші.

– Чорним доводиться захищатися, – знизав плечима Тарас Адамович, – мені чомусь здавалося, у вас темперамент білих.

Віра примружилася, вивела коня та запитала:

– Якщо ви зустрічалися з начальником розшукової частини, отже, є нова інформація у розслідуванні, що у нього знову вплуталася Міра?

– А ви не схвалюєте вчинок сестри? – він вивів вперед ферзевого пішака.

– Не знаю. Мирослава говорила – убивство жорстоке.

– Так і є.

– Для вас це звично – грати за чорних, так? – усміхнулася балерина.

Він не відповів, тож дівчина мовила далі:

– Перший хід завжди робить злочинець. Вам завжди доводиться грати від захисту, сподіваючись, що зможете випередити його, зламати темп, який він задає.

Колишній слідчий усміхнувся.

– Так. Ви маєте рацію – мені звичніше грати за чорних.

– Які вже ходи зробили злочинці у вашій справі?

Тарас Адамович подивився на дівчину, хитнув головою:

– Якщо дозволите використати вашу метафору про шахи, – він усміхнувся, – вони вивели уперед слона і навіть встигли забрати нашого пішака. Ми поки не розуміємо їхньої стратегії, але можемо вгадати кілька наступних ходів.

– То вбитий – усього лише пішак?

– Пішака не варто недооцінювати. Але так – вбитий майстер – випадкова жертва. Його не збиралися грабувати, їм не потрібна була його смерть, лише інформація – позиційна перевага.

– І вони її отримали?

– Складно відповісти. Ми знаємо, що майстер працював над особливим замовленням. Поліції вдалось дізнатися, що останній виготовлений ним предмет – шафа з чорного дерева, яка була доставлена в один із прибуткових будинків Києва. Ми маємо адресу, тож зможемо завтра побачити цю шафу і, можливо, поговорити із замовником. Буду вдячний, якщо ви перекажете це вашій сестрі, – він витяг олівець і швидко написав щось на серветці. Дівчина, не дивлячись, поклала серветку в сумочку.

– Невже його вбили через якусь шафу? – мовила Міра, розгортаючи серветку.

– Не можу нічого стверджувати про шафу, але одного надокучливого старигана я сьогодні ладна була вбити через його слона, який з’являється аж надто несподівано і завжди тоді, коли моєму королю нікуди відступати, – похмуро сказала Віра і перехилила келих із рештками вина.

– До речі, – озирнулася вона вже на порозі своєї спальні, – Тарас Адамович сказав, що у надрах його картотечної шафи ти лишила якусь записку.

– То… просто слідчий експеримент, – тихо сказала Міра.

– Не люблю експерименти із записками.

– Відколи?

– Від сьогодні. Добраніч, – і дівчина у бузковій сукні «з темпераментом білих» – за словами старого слідчого – зачинила двері відразу, як почула у відповідь:

– Добраніч.

То був височенний прибутковий будинок на розі Володимирської та Прорізної, з червоного та білого каменю, оздоблений пілястрами та кількома шатровими баштами, які він так любив бачити на фасадах нових будинків у Києві. Цей був схожий на королівський палац із давньої німецької казки, особливо схожість підкреслювали брамантові вікна, що утворювали вгорі арки, відбиваючи промені холодного сонця від шибок. Тарас Адамович пам’ятав цей будинок, бо ж бачив його мало не щодня ще під час служби – його звели тут 1902 року, раніше на цьому місті розташовувався приземкуватий одноповерховий будиночок із сірими стінами. Тепер височів п’ятиповерховий елегантний велетень з електричним освітленням і ліфтами. На першому поверсі – аптека, книгарня і маленька кондитерська з вивіскою «Оса». Тарас Адамович усміхнувся Мірі Томашевич, яку завважив біля вивіски. Дівчина подивилася на нього спокійними блакитними очима і теж усміхнулася у відповідь: