Олександр Красовицький - Справа майстра-червонодеревника

Міра сідає в екіпаж, що везе її додому. Поодинокі ліхтарі за віконцем блимають лукавими сяючими очима, мерехтять гірлянди, у які центральні вулиці міста убралися напередодні свят. Навряд чи вона застане сестру в їхній квартирі на Великій Підвальній. Розповідь про чоловіка, заради якого вона так чепурилась, напевне, почує вже по обіді – суботніми ранками Віра прокидається не раніше одинадцятої, а слідчий з Олегівської чекатиме на свою секретарку вже о десятій.

Міра підіймається сходами й відчиняє двері їхньої квартири, довго знімає пальто в коридорі у світлі тьмяного маленького світильника. Майже безшумно, але де-не-де риплять старі дошки підлоги, проходить до вітальні та злякано зойкає – помічає силует на тлі вікна. Жах холодною рукою торкає шию, змушує остовпіти.

З надр темної кімнати чується сміх, Міра видихає і смикає за шнур від лампи. Жовте м’яке світло повільно розливається кімнатою.

– Ти мене налякала, – говорить вона сестрі, яка сидить на підвіконні, – чому сидиш у темряві?

І чому вона повернулася так рано?

– Хотіла бачити вулицю, – відповідає сестра.

Віра хмільна – це відчувається у дивному блиску очей і розслабленій усмішці. У сукні, що недбало сповзла з плеча. Чому вона вдома?

– Вибач, – говорить молодша сестра і знову сміється. Ковтає вино з келиха. Міра здивовано дивиться на неї, озвучує здогад:

– Невдале побачення?

– І так. І ні, – знизує тендітними плечима балерина.

– Тобто? – Міра опускається на стілець, повертає на столику до себе пляшку вина етикеткою. Біле токайське. Віра рідко п’є її улюблене вино.

– Він не прийшов, – тихо говорить молодша сестра.

Міра зводить брови на лоба. Навряд чи для сестри це звична ситуація. Вона зараз видається не засмученою – радше здивованою. Ніби відкусила шматок пирога, а він виявився на смак зовсім не таким, як вона очікувала. Віра повільно ставить келих на підвіконня та усміхається.

– Уявляєш?

Міра зморщила лоба, запитала:

– А ти точно не переплутала час і місце?

– Точно. Ми домовилися зустрітися сьогодні у «Семадені». Не впевнена о котрій, але ввечері.

Це типово для Віри – не пам’ятати час зустрічі, але її залицяльники, зазвичай, терплячі, й нерідко вміють розважати себе самі. Невже цей виявився не таким?

Кондитерська «Семадені» – одна з найвідоміших у місті. Білі ряди круглих мармурових столиків, високі гірки бонбоньєрок, шурхотливий пакувальний папір і фірмові торти у вигляді кошиків із квітами. Віра любила «Семадені», бо кава у кондитерській радувала смак, а публіка – око. Розташування на Хрещатику, 15, навпроти Міської Думи і Біржі визначило долю закладу – постійними відвідувачами тут були чиновники та комерсанти. Вбрані в оксамит міські панни демонстрували нову довжину своїх спідниць. Їх, певно, самих дивувало, що тепер вони можуть бачити власні чобітки – війна стрімко змінила жіночу моду. Війна завжди все змінює аж надто стрімко. Може, й неписані правила залицяння змінилися з початком війни, а Віра просто ще не звикла до нової ситуації? Як інакше можна пояснити те, що за столиком у «Семадені» на неї чекав не таємничий кавалер, заради якого вона відкрила сьогодні коробочку з лавандовою пудрою, а записка від нього.

– І що у ній було?

– Що непередбачувані обставини змусили його сьогодні бути на іншому кінці міста. Однак він сподівається, що колись зможе спокутувати свою провину – щось таке, – простягла руку до келиха Віра.

– То ти вдома давно? – запитала Мирослава.

– Ні, повернулась хвилин п’ятнадцять тому.

– Але де ти була весь цей час? – здивувалася старша сестра.

– У «Семадені», звісно. Як виявилося, зустрічі знайомим у цій кондитерській призначаю не лише я. Наш король варення і наливок теж там був.

– Хто? – не відразу зрозуміла Міра.

– Тарас Адамович! – І балерина розповіла подробиці зустрічі.

Цього вечора Віра ставила собі за мету вражати. Її сукня кольору бузку чимось нагадувала кімоно – мода в Парижі останнім часом тяжіла до Японії, переймала східні мотиви. На перший погляд простий крій підкреслював лінію плеча, дивував легкістю і невагомістю силуету. Срібна підвіска з аметистом і сережки з тим же загадково-фіолетовим каменем зблискували у приглушеному світлі кав’ярні. Вона не роззиралася навсібіч, з усмішкою підпливла до метрдотеля, він вклонився і провів її до столика, за яким на неї чекала дивна записка. Віра здивовано окинула оком присутніх у кондитерській лише тоді, коли прочитала написане. Завважила знайомий трохи згорблений силует за сусіднім столиком – здивувалася ще більше. Старий слідчий усміхнувся до неї та, розпрощавшись із високим вусатим чоловіком, підійшов до столика, за яким сиділа балерина.