Олександр Красовицький - Справа майстра-червонодеревника

– Певно, власник хотів, щоб відвідувачі зліталися на його ласощі, як оси, – мовила вона замість привітання.

– Оси надокучливі, – завважив старий садівник.

Він рипнув дверцятами з вітражем, які відізвалися мелодійним дзвіночком, і пропустив дівчину вперед.

– Хіба ми не мали зустрітися з власником прибуткового будинку?

– Кав’ярня теж належить йому, – відповів їй Тарас Адамович, – добре, що він виявився порядним городянином і сам повідомив у поліцію, що загиблий Семен Нечипорук виготовив йому шафу на замовлення незадовго до своєї смерті.

Усередині пахло святом – принаймні Міра завжди раділа аромату какао і хвої у різдвяні дні. Як цього року промайне Різдво? Вони скромно повечеряють із сестрою у своїй квартирі, розгорнуть кілька подарунків – від пані Марти та Тараса Адамовича чи навідають старого слідчого на Олегівській? Віра не любить велелюдні святкування у різдвяний вечір. Інша річ – новорічні бали-маскаради, які влаштовувалися у будинках Купецького та Дворянського зібрання, таємний бал у театрі, на який запрошували обмежену кількість осіб. Віра вихором носилася від театру до майстерень модисток, їй навіть кілька разів вдалося затягти на примірку старшу сестру. У модистки, майстерня якої ховалася у затінку саду на Паньківській, теж пахло какао з корицею та хвоєю, як у цій кондитерській.

Акуратні кругленькі столики, біля них – м’які крісла і стільці, оббиті жовтим оксамитом. Високі шафи-вітрини з гірками еклерів та мініатюрних тістечок у хмарках білосніжного крему, кришталева люстра на стелі та струнка ялинка з пишними вітами – ось що завважила Міра, коли роззирнулася, перш ніж побачила, як назустріч їм підвівся круглолиций приземкуватий чоловічок, який читав газету за одним зі столиків.

Складно було визначити його вік – якась невловима міміка круглолицього робила його схожим то на веселого студента, який прогулює лекції, то враз підкреслювала нервовий блиск запалих очей людини, яка стріла щонайменше сорок п’ять зим, схожих на цю дивно-безвітряну, з ароматом какао і хвої.

– У вас доволі гарно, – сказала Міра після того, як чоловік привітався та відрекомендувався.

– Ох, дякую, панно! – розтягнув великого рота в усмішці Мусій Маркович Гуревич, саме так звали цього чоловіка. – Не всі у місті схвалюють ялинки – вчора якась пані говорила мені, що то бісівські традиції, але кондитерська без такої прикраси у свята – не кондитерська. Маленькі керамічні янголята зблискували у приглушеному світлі, ледь похитувалися великі скляні кулі, червоніли яскравими бантами фігурки з печива – власник кондитерської подбав про те, аби хоч естетично реабілітувати ялинку в очах аж надто активних представників церковної пастви. Міра любила ялинки. Тарас Адамович, який уже відсунув для неї жовтий оксамитовий стілець за столиком, до якого їх провів Гуревич, певно теж, бо кинув у той бік кілька захоплених поглядів.

– Я думав, поліція прийде по обіді.

– Певно, так і буде, – відповів Тарас Адамович і ледь схилив голову.

– Але ж ви сказали, що хочете побачити… – власник кондитерської чомусь стишив голос і ледь чутно проказав: – Шафу.

– Саме так, – відповів Тарас Адамович.

– Ви не з поліції? – знов гучно запитав Мусій Маркович, і чомусь подивився на Міру. – Хоча… це все пояснює… Але навіщо вам шафа?

– Я знав майстра, який виготовив її. Як вона потрапила до вас?

Хтозна-чому Мусій Маркович Гуревич розповів їм цю історію. Тарас Адамович не вимагав відвертості, не говорив звичну напівправду про службовий обов’язок, не розпитував аж надто ретельно – просто слухав розповідь стомленого кондитера із запалими очима. Гуревич запропонував тістечка до кави, і Міра, яка ще на порозі завважила неймовірної краси еклери, не змогла відмовитись. Смак не поступався оздобленню, однак дівчина встигла дістати нотатник і почала робити записи, поки власник кондитерської поволі оповідав.

– Майстер, якого ви знали, – Семен Нечипорук – сам прийшов до мене два тижні тому.

Два тижні тому Тарас Адамович був на вінницькому військовому аеродромі – розслідував справу отруєних на борту літака авіаконструктора та його дружини. Може, якби він не встряг у те розслідування, то міг би запобігти вбивству на Олегівській? Будинок Нечипорука – усього за кількасот метрів від його власного. Кудлатий собака, кімната-майстерня у глибині будинку, запах фарб і лаків для деревини – ось що спливало у пам’яті, коли думав про вбитого. Невже шафа, про яку теперішній власник говорить чомусь пошепки, стала причиною того, що трапилося?