Олександр Красовицький - Справа мертвого авіатора

© О. Красовицький, Є. Кужавська, 2020

© І. Дубровський, ілюстрації, 2020

© М. Мендор, художнє оформлення, 2020

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2020

Марта відсунула на край столу великий глек і кілька тарілок, поставила по центру миску. На згині її ліктя – рушник. Полотно біле, як вершки, що вона подавала зранку до кави. Господиня неквапом перехиляє глек над мискою. У глеку – молоко, ще тепле. Змахує рукавом. Коли Марта на кухні, кожен її рух схожий на чародійство. Кожен погляд.

Ось вона скосила відьомське зелене око в його бік – зауважила, що він спостерігає. Вправним рухом руки щось розвела у мисці, накрила рушником. Він кілька разів бачив, як вона готує тісто, але то було давно. Певно, в позаминулому житті. Скільки років промайнуло? Постарів лише він, чаклунка Марта з темноволосого лукавого дівчиська перетворилася на поважну повновиду господиню. Зморшки ледь торкнули її обличчя, підкреслили усмішку, пролягли тонкими лініями на чолі. Зморшки їй личили – і ті, що в кутиках вуст, і ті, що між бровами. Раніше вони з’являлися, коли вона сердилася або усміхалася. Нерідко вона вдавано супилася, ховаючи усмішку, як у день їхнього із Сильвестром Григоровичем весілля, коли містечко замело снігом і люди й коні грузнули у величезних кучугурах дорогою до церкви.

Повернувшись думками зі спогадів, він зрозумів, що у кухні лишився сам – господиня розчинилась за дверима, у сутінках коридору. Миска, накрита рушником, досі стояла посеред столу – чекала свого часу. Щось таємниче оживало на її дні, здіймалося і множилося. Марта з’явилася так само несподівано, як і зникла. Усміхнулася, поставила на стілець кошик з яйцями. Зблиснула ножем, зірвала з миски рушник жестом ілюзіоніста. Він не здивувався б, якби звідти вистрибнув кролик, хоч Марта, найімовірніше, начаклувала б чогось страшнішого.

– Не знудився? – насмішкувато запитала. І, не очікуючи на відповідь, додала: – Сильвестр Григорович стомився чекати за шахівницею.

І було незрозуміло – говорить вона про сьогоднішній день і його дивну появу на кухні чи має на увазі розслідування, на час якого Тарас Адамович змушений був перервати листування з одним зі своїх давніх шахових партнерів. «З Мартою нічого до кінця зрозуміти неможливо» – часто повторював її чоловік.

Тарас Адамович скосив погляд на кошик, зітхнув. Чому він тут? Хіба не краще було б сховатися від розмов, що відволікали, десь у саду. Подивитися, як падає з неба перший лапатий сніг, ковтнути чогось гарячого, з ароматом трав, упорядкувати думки. Натомість він лишився сидіти у кухні, де господиня замішувала тісто.

– Тісто живе, – говорила вона йому колись, – оживає під руками, рухається, слухає, вбирає думки, всотує слова. Над тістом не можна лаятися.

Певно, і думати про лихе над тістом не можна. То, мабуть, він і справді дарма тут сидить – насичує майбутній маковий пиріг лихими передчуттями?

– Цок! – проказало яйце, розколюючись над мискою. Марта узяла друге, вдарила по ньому ножем. Розвела дві половинки, витрушуючи золотий жовток, відклала шкаралупу та майже відразу вихопила з кошика наступне. Він дивився, як вона розбиває яйця, і думав, що, певно, доведеться повертатися туди, звідки приїхав. Кілька днів тому він закінчив розслідування – знайшов зниклу балерину, сестру Міри. У цей будинок вони приїхали разом: сестри Томашевич та колишній слідчий Київської міської поліції Тарас Адамович Галушко. Він знов ковзнув поглядом у бік господині. Це вона, Марта, дала Мірі його адресу. Це її він має тепер звинувачувати у втручанні у розмірений ритм його життя в будинку посеред яблуневого саду?

– Можеш розповідати, – доброзичливо запропонувала жінка.

– Що розповідати?

– Чого сидиш у кутку, як хмара. Хіба ти не мав зустрітися з другом?

Мав. У Фастові, окрім Сильвестра Григоровича, жив ще один давній знайомий Тараса Адамовича – колишній начальник розшукової частини Київської міської поліції Георгій Михайлович Рудий. Марта знала, що він був у нього. То чого ж запитує?