Олександр Красовицький - Справа мертвого авіатора

Вона нахилилася, демонстративно вигинаючи стан, десь зі споду шафи вийняла ківш, струсила ним у повітрі. Певно, так зима струшує сніг із хмари, як от зараз ця зеленоока викрадачка спокою трусила борошно у свою миску, де оживало тісто.

– Що він сказав? – запитала вона.

– Що має справу для мене. А ще – що я маю поговорити з Мірою. Запитати, чи не погодиться вона й надалі працювати секретаркою.

– Я відповідаю за цих дівчат, – повільно проказала вона, зупинивши погляд на ньому, – їхній матері обіцяла!

Він мовчав. Вона відставила ківш із борошном, занурила руки у миску. Тонкі зап’ястя. Дивно, що вони лишилися такими самими тонкими, як у юності, коли він бачив її посеред бруківки київської вулички. Марта, не дивлячись на нього, запитала:

– Лиха справа?

Він втупився поглядом у миску:

– Лиха, – зірвалося з його вуст луною.

Він не знав, яке відчуття змушувало його так говорити. Георгій Рудий попередив, що розповість про справу лише після того, як Тарас Адамович погодиться вислухати його.

– Ти не зможеш відмовитися від розслідування, коли дізнаєшся подробиці, – сказав він колишньому колезі. І дав час обміркувати рішення, поговорити з Мірою про продовження контракту. Міра погодилася.

– Вона знає, що саме ви розслідуватимете?

– Ні. Ще не встиг розповісти.

Марта говорила, не відволікаючись від роботи – вимішувала тісто, натискала на нього руками, прокручувала миску. Врешті лишилася задоволена результатом, сховала під рушником пухкий колобок та повернулася до печі.

– Ти мусиш розповісти їй. І запитати знову, – мовила вона, підкладаючи дрова у розпечене черево.

– Я можу розповісти й тобі.

Вона заперечно похитала головою.

– Якщо ти кажеш, що справа лиха, отже, так воно і є. Не розповідай. Розкажи Мірі.

Він і сам розумів, що мусить поговорити з дівчиною. Врешті вона погодилася працювати його секретаркою, бо він узявся розшукувати її сестру. Міра Томашевич вважала, що Віру викрали. Її версія підтвердилась – вони знайшли зниклу балерину. Лишень тепер їм доведеться вистежувати не викрадача – вбивцю. Його секретарка має знати, у що він її вплутує.

Марта лишилася на кухні. Міра із сестрою, певно, зараз надворі, рум’яніють на морозі. На вулиці тихо, жодного подиху вітру, зоряно. Перший сніг уже вкрив подвір’я, посріблив криницю і паркан, припорошив вулики. Сильвестр Григорович – затятий пасічник, заклинатель бджіл. Певно, тому на шаховій дошці для нього завжди головною фігурою був не король і навіть не ферзь – королева.

Колишній слідчий зупинив погляд на столі, що стояв біля вікна. На рівній поверхні – шахівниця, незакінчена партія. Вони могли грати її місяцями, якби листування тривало надалі. Тарас Адамович писав би давньому другові про міські плітки, які чув від розносника газет, повідомляв би про новий рецепт варення чи про те, що скуштував ідеального сиру, який поєднується з гречаним медом. Сильвестр Григорович відповідав би бадьоро – це завжди відчувалося у розчерках великої літери «А», яку він прописував, наче блискавку. Писав би про сезон медозбору та про бджіл, що поховалися у вуликах, хоч на небі жодної хмаринки, а отже – він міг сказати напевне – буде дощ. Між рядками натякав на те, що залюбки приїхав би у гості до давнього друга, але – бджоли. І Марта. Про Марту не писав – певно, сподівався, Тарас Адамович сам здогадається. Ці листи були теплими, ніби автор насичував їх сонцем і медом, а вже потім надсилав до Києва. У кожному листі – хід, що наближав партію до фіналу.

Рипнули двері, Тарас Адамович озирнувся.

На порозі – одна із сестер. Не та, бачити яку на веранді свого будинку він звик останні три місяці. Інша, балерина. Дивно, що вона молодша. Марта теж говорила йому, що з-поміж них двох холодним практичним розумом вирізнялася саме Віра.

– Міра – мрійниця, – зауважила господиня будинку, вимішуючи тісто.

– Хіба ж це погано? – знизав плечима колишній слідчий.

– Не той зараз час, – похмуро відказала вона, – не той.

– Війна?

– Не знаю. Сильвестр Григорович журився над своїми вуликами, говорив, що зірвався основний медозбір, бджоли літали злі. Літо засушливе – самі падеві меди. Війна – вже третій рік. Бджоли відчувають щось інше.

Хоч би що там відчували бджоли, їхній усміхнений доглядач тішився – давній друг сидів навпроти за шахівницею. Тарас Адамович розумів – партія довго не триватиме. Королева Сильвестра Григоровича під загрозою, саме час говорити «Гарде!», як колись. Його шаховий партнер вкладе на шахівниці все військо, аби лиш не втратити ферзя. За різаниною у центрі навряд чи помітить слона, який націлився на короля. Ось уже відкрилася вертикаль для тури. Час.