Олександр Красовицький - Справа мертвого авіатора

– А людей?

– Люди хоч самі роблять вибір!

– Справді? – запитав Тарас Адамович. Дівчина не відповіла, він додав: – Колись навіть бджіл на війні використовували.

– Це як?

– Кидали вулики у печери чи підземні тунелі, якщо вороже військо намагалося пробратися ними у місто. Подейкують, навіть на цій війні у деяких частинах фронту так роблять.

– Кидають у тунелі вулики?

– В окопи. Чи то лише чутки… – він якось сумно ковзнув поглядом по її обличчю і додав: – Врешті ви можете радіти, Віро. У цій війні тварин використовують значно менше – надто механізованою вона стала.

Сильвестр Григорович знову рипнув дверима. Рум’яне обличчя свідчило про те, що надворі мороз. Отже, перший сніг не розтане, принаймні до ранку. Можна буде милуватися білосніжними краєвидами за кавою.

– Вигадаєш таке, Тарасе Адамовичу, – зауважив господар, входячи до будинку, – використовувати бджіл в окопах?! То справжня нісенітниця. Бджоли – ідеальні шпигуни. Голубів можуть перехопити, а нумо спробуй перехопити бджолу! Вона завжди повернеться до вулика.

– Бджолину пошту може організувати хіба чарівник, – усміхнувся Тарас Адамович, – я хотів би вірити, що це можливо – мав би надію, що напишу листа геру Боє до закінчення війни, однак це звучить надто фантастично.

Сильвестр Григорович усміхається, обіцяє показати другові дещо неймовірне. Тарас Адамович відповідає, що якщо старий друг має на увазі медову наливку, то він зовсім не проти подивитися, ба більше – скуштувати. Віра стомлено відкидає волосся з чола, думає про лапатий сніг, що летить додолу. На нього хочеться дивитися вічно, завмерти на порозі та слухати в’язку морозяну тишу. Її думки перериває Тарас Адамович.

– Віро, а де ваша сестра? – запитання пролунало несподівано.

Хтозна. Певно, допомагає пані Марті у кухні. Або милується снігом на подвір’ї. Можливо, заливає окропом чай на травах, що їх зібрала і висушила господиня. Чи годує собак у дворі – Міра любить тутешніх чотирилапих кудланів.

– На кухні з Мартою, – підтвердив вголос її перший здогад господар будинку.

Тарас Адамович підвівся та рушив до дверей.

– Якось навчу вас грати у шахи, – озирнувшись, з усмішкою мовив колишній слідчий.

– З нетерпінням чекатиму, – відповіла балерина.

Дивно, що вона й досі не грає. Врешті у шахах, як у балеті, є свої білі і чорні лебеді.

Мирослава й справді на кухні. Гірше – на кухні Марта. Тісто вже визирає з миски, підіймає рушник. Господиня дістає його, відділяє великий шматок, розминає і, врешті, починає розкачувати. Міра підносить щось у горщику, подає Марті. Жінка ледь повертається до Тараса Адамовича, він бачить лише її профіль, кирпатенький ніс, корону очіпку. Вона першою розтинає тишу. Вимовляє насмішкувато, мелодійно:

– Усе гаразд, Міро. Далі я впораюсь сама.

Отже, дала дозвіл. Він може забрати дівчину на розмову. Щоправда…

Марта читає його думки – він давно це знав, просто забув. Вона мовчки прочинила двері у темний коридор та пояснила:

– Дальня кімната, з травами. Там буде зручно.

Тарас Адамович мовчки взяв із рук господині олійну лампу та запросив Міру слідувати за ним. Певно, дівчина відразу зрозуміла, про що вони говоритимуть, бо жодного подиву не промайнуло на її обличчі. Вона погодилася працювати його секретаркою, ще нічого не знаючи про нову справу. Однак сьогодні має право відмовитися. А якщо справді відмовиться?.. Невдовзі він дізнається про її остаточне рішення.

Ця кімната належить господині будинку і травам. Вони скрізь – просочилися у стіни, вплелися у стелю. Дивні жмутики прикрашають невеличке віконце, звисають, ніби тягнуть руки-пелюстки до несподіваних гостей. Пахне м’ятою…

– І любистком, – додала Міра.

Барвисті килимки – на лаві й долівці, у глечиках – теж сухоцвіти. Щось жовте, тендітні засушені макові голівки. Тарас Адамович ставить лампу на підвіконня, роззирається.

– Що ж, Міро. Оскільки більшість трав я не впізнаю, то можу сказати, що не певен у безпечності чаю, який ми з вами сьогодні пили.

Дівчина усміхнулася. Останнім часом усмішка на обличчі Міри з’являється щоразу частіше. Це добре, безперечно. Врешті, той глибинний смуток на споді очей в останні кілька днів розслідування змушував його думати про справу безперервно. Хтозна, можливо, з цим розслідуванням буде простіше – принаймні, Міра не знайома з тими, чийого вбивцю чи вбивць вони розшукуватимуть.

– Ви хочете розповісти мені про справу?