Олександр Красовицький: Справа майстра-червонодеревника

Міра думала про слова слідчого по обіді в госпіталі, коли обережно загортала у шурхотливий папір звичний набір – два апельсини, плитку шоколаду, невеликий згорток із тютюном і ще кілька дрібничок – жителі міста зібрали кошти на новорічні подарунки для поранених. У цих стінах – як і у всьому місті – настрій передчуття свята. Він протримається до останньої декади січня, доки лунатиме музика на прикрашених гірляндами міських ковзанках, доки благочинні бали збиратимуть найщедріші врожаї пожертв на потреби поранених. А потім – зібгається, як вітальна листівка, що її малювали для солдатів гімназистки чи вихованці одного з дитячих будинків Києва, затреться у круговерті однакових днів у цих стінах, зблякне, як святкова ялинка, з якої обірвали більшу частину смачних прикрас.

Міра йде коридором, тримає у руках кошик із подарунками. Обличчя тих, до кого вона приходить майже щодня, змінюються. Чиїсь рожевіють і щоразу частіше сяють усмішками, чиїсь – бліднішають і ніби стираються, є й такі, що зникають, змінюються новими. Міра запам’ятовує багатьох, хоч намагається цього не робити. Пам’ять курсистки, яка звикла слухати довгі лекції професорів, вловлювати суть і закарбовувати найважливіше – підступна. Їй нескладно запам’ятати вираз очей, лінію брів, шрам на щоці чи дивний, по-дитячому наївний усміх. І голоси. І крики. Ледь чутні стогони.

Глибоко вдихнула перед тим, як відчинити двері до палати, торкнула рукою дверну ручку.

– Панно Томашевич! – почула з-за спини. Голос знайомий, але нетутешній. Вона чула його раніше, хоч і не в стінах госпіталю – ні, на зимовому аеродромі, у його прозорій безмежності. А ще – у будинку старого слідчого, у кімнаті, яку зігрівав камін та аромат особливих настоянок.

Озирнулася, без усмішки привіталася з колишнім пілотом Олександром Горенком, що хтозна-чому стояв зараз перед нею посеред коридору київського госпіталю.

– Не думав, що зустріну вас тут.

– Я теж, – мовила дівчина і порожевіла – безтактно натякати на те, що він більше не на війні, а отже, й до військового госпіталю не потрапить. Слова завжди вимовляються раніше, ніж усвідомлюється їхній справжній сенс. Слова підступні – таять у собі приховані сенси.

Він усміхнувся і миролюбно сказав:

– Радий буду більше ніколи не бачити цих стін.

– Але зараз ви тут.

– Домовився про зустріч із… сестрою.

– Тією, що троюрідною тіткою зветься? – запитала Міра.

– Так, щось на кшталт. Але з іншою, – він знову всміхнувся, – це складно пояснити… Я ж обіцяв знайти вірша про крааль. Здається, знайшов, – він простягнув їй прим’ятий сірий зошит.

Міра звела на нього очі, запитала:

– То це таки вірш вашої сестри?

– Ні, її чоловіка. Аня надіслала телеграму, сказала, що збірка може бути в її сестри з Києва. Я читав цей вірш рік чи два тому в її зошиті, Аня любить роздавати знайомим рукописні збірки поезій. Називає це гутенбержанням, – він завагався і додав, – це…

– Так, натяк на друкарський станок, я зрозуміла.

Кутик його рота смикнувся вгору, ніби він хотів усміхнутися, але чомусь стримався. Він розгорнув зошит і запропонував.

– Прочитайте.

Угорі вона зауважила назву – «П’ять биків», а потім швидко пробіглася очима рядками вірша.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.