Олександр Красовицький - Справа майстра-червонодеревника

– Як справи з вашим новим розслідуванням? – запитала балерина, піднісши тріпотливий вогник до ґнота останньої свічки. Відблиски вогню торкнули обличчя дівчини, заграли іскорками на споді очей.

Чому вона запитує? Що хоче дізнатися? Зазвичай Віра запитувала про чергове розслідування, аби лише підтримати розмову. Однак зараз тем для пустопорожньої балаканини вдосталь. На носі новорічні бали, балерина може говорити про них годинами, роблячи павзи хіба лиш на те, щоб набрати в легені повітря. Віра шиє якусь особливу сукню для балу в будинку Дворянського зібрання, здається, кольору оливи. Мірі навряд чи личитиме такий колір, але молодша сестра, безперечно, виглядатиме у ній дивовижно. Олива відтіняє бліду шкіру темнокосої Віри, робить очі глибшими, вуста виразнішими. Для такої сукні дівчина обере особливу пудру – білосніжну. Останнім часом вона узагалі не відкриває коробочку з лавандовою. Здається, навіть сховала її десь на споді однієї із шухляд туалетного столика. Туалетний столик у їхній квартирі виготовив не майстер-червонодеревник Семен Нечипорук, у ньому зовсім немає таємних шухляд чи панелей, на які потрібно натиснути, щоб відкрити сховок. Хоч інколи здається, що таки є – у метушливі дні, коли Віра перериває всі шухляди, шукаючи якусь шпильку чи рум’яна. Балерина вміє губити речі будь-де. Якби вона поклала записку до шафи Тараса Адамовича, навряд чи хтось зумів би її відшукати, навіть, якби знав таємницю шухляд тої шафи.

– Ми отримали кілька цікавих відповідей, – усміхнувся старий слідчий, відповідаючи на запитання балерини, про яке Міра вже встигла забути.

Секретарка здивовано подивилася на колишнього слідчого. Про що він говорить? Які відповіді? Усе, що вони знають – принаймні те, що встигла сьогодні віддрукувати Міра до того, як у будинок із міхом гірлянд і прикрас для ялинки увірвалася її сестра – кілька слів, що їм напередодні встиг сказати Олександр Горенко. Здавалося, колишній пілот хвилювався тоді, коли увійшов до будинку Тараса Адамовича та завважив їх із Менчицем у кімнаті. А коли промовив дивне слово «крааль», Міра відчула, що починає хвилюватися сама, бо чомусь здавалося, що воно таїть у собі найголовнішу загадку. Розгадають її – знайдуть убивцю.

Слова Горенка, певно, відбилися розчаруванням на її обличчі, бо ж він, ніби вибачаючись, додав:

– Звичайно, це нічого не пояснює…

Загадковим краалем він назвав тип поселень африканських народів, коли всі будиночки розташовувалися по колу, а у центрі поселення містився загін для худоби.

– Що ж, це, принаймні, пов’язано з биками, – стенув плечима Тарас Адамович, – а звідки ви дізналися, що означає те дивне слово?

Горенко відповів не відразу, хтозна, чого вагався. Зрештою, обвівши поглядом присутніх, сказав:

– Я не можу точно згадати, але мені здається, я… Я майже певен, що колись читав вірш про п’ять биків і крааль. Можливо, то був вірш моєї сестри.

– Тієї, яка літала на кулі? – запитав Менчиць.

Колишній пілот уже розповідав їм із Мірою про те, як підіймав у небо над Києвом повітряну кулю, аби покатати на ній родичку, яку він називав сестрою, хоч сам зізнавався, що насправді вона доводиться йому кимось на кшталт троюрідної тітки.

– То вона пише вірші? – запитав Тарас Адамович, потираючи пальцями скроню. – І ви вважаєте, що «п’ять биків» і «крааль» – слова з її вірша?

– Припускаю, – кивнув Горенко. – Я надіслав їй листа, вона зараз має бути в Слепневому – це родинна садиба під Твер’ю, але хтозна, коли ми отримаємо відповідь.

Старий слідчий нахмурив кошлаті брови, мовив:

– Якби ж тут можна було погортати котрусь з її книжок.

– Але ж у тому вірші може не виявитися нічого корисного для нас, – холодно проказав Яків Менчиць, і ніхто так і не зумів заперечити йому.

Упевненості у тому, що вірш невідомої їм жінки може якось допомогти – не було. Гірше – була підозра, що передсмертні слова майстра-червонодеревника були маренням закатованої людини й не мали жодного значення для розслідування. Що ж їм лишалося? Спостерігати за прибутковим будинком на Прорізній та сподіватися, що вдасться арештувати тих, хто вночі за кілька днів до Різдва вдерся до будинку майстра.

Міра дивилася на тріпотливий вогник свічки біля шоколадного сажотруса на ялинці та згадувала дивний погляд Якова Менчиця у дворі будинку, в який увірвалися грабіжники, щоб розламати шафу. Молодий слідчий був мовчазний та похмурий і хтозна-чому – певно, дивним блиском очей – нагадував йому таку само похмуру Віру, яку огортала меланхолія останні два дні. А ще – був незвично різким у словах, хоч звертався не до неї, а до фотографа, який працював на місці злочину. Цю різкість Міра завважила майже випадково, коли вони вже виходили з двору, і Тарас Адамович зачиняв хвіртку будинку майстра. Чи то їй лише здалося – врешті, люди можуть бути нервовими на місці злочину. А Менчиць із фотографом бачили не лише розламану шафу, а й убитого червонодеревника.