Олександр Красовицький - Справа майстра-червонодеревника

– А ваш пристрій дає змогу не проґавити? – запитав Тарас Адамович.

– Двооб’єктивний фотоапарат, – мовив Аристарх, – так, дає змогу. Не найкращий, але в наш час я радію й такому.

– У наш час? – не зрозумів слідчий у відставці.

– Війна. Заводи з виробництва оптики працюють із перебоями – з Германії вже давно ніхто не постачає скло. Запас скла – то ще не така проблема, як крокус, – він звів очі на зацікавленого співрозмовника й пояснив, – сам колись працював на заводі – розумію деякі нюанси. Німецькі майстри не хотіли відкривати секрет виготовлення крокусу.

– А що це? – запитав слідчий, перекладаючи уламки й занотовуючи щось у нотатник.

– Полірувальний порошок для скла і лінз. Секрет його знали лише кілька майстрів. Хоча, врешті, секрет німецького крокусу вдалося вивідати, чи то лиш плітки…

– І як саме? – запитав Тарас Адамович.

– Банально. За допомогою ключа, якого дібрали до шухляди письмового столу одного з майстрів.

Тарас Адамович востаннє окинув оком кімнату з розтрощеною шафою і вийшов. Секрет майстра-червонодеревника виявилося вивідати складніше, ніж таємницю майстра німецьких оптиків. На подвір’ї він упіймав Мірин занепокоєний погляд, наспіх попрощався з фотографом і запросив дівчину та молодого слідчого на чай.

– Що скажете про шафу? – запитав Яків Менчиць уже за столом, на якому господар будинку розставив чашки з теплим напоєм, що розбурхував апетит ароматами.

– Її розтрощили. А отже…

– Вони щось шукали у ній. Думаєте, знайшли?

– Хтозна. Думаю лише, що майстер нічого не розповів їм про таємні шухляди, бо інакше вони не повелися б з шафою так…

– По-варварськи, – тихо сказала Міра.

Отже, це все, про що їм відомо – тіло убитого майстра, розтрощена шафа; мають невиразний здогад про п’ять предметів меблів з останнього замовлення майстра і ще одну шафу у прибутковому будинку на розі Прорізної. І, звичайно, про незрозуміле слово «крааль», яке Семен Нечипорук вважав настільки важливим, що вишкрябав на дерев’яній підлозі у кімнаті свого будинку. Як це все можна звести в один стрункий ланцюжок? Де шукати решту меблів? Що саме шукали грабіжники і чому?

– Свідків, які б бачили злочинців, знов немає.

– Може, й на краще, – стенув плечима Тарас Адамович, – наші грабіжники не надто сентиментальні.

Він підсунув фаянсову тарілочку зі шматком пирога до Міри, яка майже не втручалася у їхній діалог і, здавалося, думала про щось своє. Вона не видавалася зажуреною чи наляканою – лише стомленою, і та втома невагомим серпанком увиразнювала риси її обличчя, додавала легких, зворушливих тіней. Певно, цей серпанок завважив фотограф розшукової частини Київської міської поліції, який намагався зупиняти миті на фотокартках. Тарас Адамович згадав, як він направив свій подвійний об’єктив із вікна, клацнув затвором фотоапарата, фіксуючи образ його тендітної секретарки. І чого той худий чоловік з амбіціями художника працює у поліції? Хтозна. Може, так простіше ловити миті – на місці злочину люди виявляють найрізноманітніші емоції. Треба буде попрохати Аристарха відзняти ще й шафу з будинку на Прорізній – можливо, це теж допоможе.

Убивство на Олегівській надто різко увірвалося в життя зимового міста, що убралося в гірлянди. Невже це і є той хаос, про який йому говорив аферист Міхал Досковський за столиком у кав’ярні «Біля чеської корони»? Маячня. Убивства і пограбування трапляються в Києві постійно, можливо, його вивело з рівноваги те, що він знав майстра-червонодеревника. Ковтнув чаю, скосив погляд у бік дверей, що вели до кімнати Естер. У тій кімнаті вони з Мірою провели чимало годин за друкуванням свідчень і протоколів. Мабуть, і зараз потрібно попросити дівчину надрукувати нові відомості, спробувати систематизувати думки. Естер – стара друкарська машинка, вже встигла відпочити від попередньої справи.

У кімнаті Естер біля стіни навпроти вікна стоїть картотечна шафа з червоного дерева, яку колись зробив для нього Семен Нечипорук. Однак грабіжники, які були цієї ночі на Олегівській, оминули її увагою, хоч у тій шафі старий слідчий теж ховав давні таємниці. Що, якби…

І обірвав думку, бо почув, як рипнула хвіртка. Тарас Адамович підвівся, тепло усміхнувся дівчині, яка глянула на нього, й рушив до дверей, що вели на веранду.

Дивно, але він чомусь не сподівався знову зустріти на порозі власного будинку цього гостя, ще дивніше – відчув, як зрадів його появі. Колишній пілот Олександр Горенко замість привітання, мовив несподіване: