Василь Добрянський - Трибунал апостолів

Капітан укотре провів оновлення зовнішності – зістриг руді й колись прокурені вуса, що здіймалися кілечками на щоки, залишив трапецію бороди. Й став схожим на професора-патологоанатома, який із божевільною іскрою в погляді читає студентам нудні лекції про анатомічні особливості будови тіла жінок і чоловіків, які слід враховувати при автопсії. Він і в ресторані поводився, як доскіпливий судово-медичний експерт, холодно розглядаючи захмелілих гуляк. Ось п’яні російські офіцери піднялися за столом і почали горланити «Боже, царя бережи!» З чарок розхлюпується горілка, комірці давно не прані, обличчя спухли від пиятики, в очах тупа ненависть. У них країну окупували червоні більшовики, а вони й далі сумують за царем. Галасливо вимагають, щоб усі присутні вставали, віддавали їм честь. Криві морди, які давно не нюхали пороху, з люттю ревіли слова, що стали чужими в Києві: «Сильний, державний, / Царствуй на славу нам, / Царствуй на страх ворогам, / Цар православний!» Гетьман Скоропадський видав для цих горлопанів спеціальний наказ: учасників таких акцій затримувати й відправляти до Росії, щоб «вони там з честю могли на ділі, а не в ресторанних гульбищах, виявити свою преданість дорогим для них політичним ідеям». А також закликав правоохоронців притягати до відповідальності господарів ресторанів, трактирів та інших веселих закладів «за участь у демонстраціях проти Держави». Гетьманів наказ дуже подобався Климові Жеграю. І він ладен був поступитися своїм гонором, піти на службу, щоб його виконати. «Бидло в погонах, – із відразою прозектора розглядав монархістів. – З ними миру не буде ніколи…»

Із не меншою увагою дивилися на російських дезертирів троє німців, які обережно, принюхуючись, їли київські відбивні й запивали горілкою, привезеною управляючим ресторану Віктором Закржевським із Радомисля. У Києві діяв іще царський указ про заборону розпивання міцних напоїв у воєнний час. «Континенталь» мусив купувати спеціальну ліцензію, щоб не втратити клієнтів.

Який же то воєнний час без міцної горілки?..

І без п’яних скандалів?..

На фронті Павло Скоропадський випускав цистерни спирту в потічки, коли солдати захоплювали спиртові заводи. І бачив, як тверезі чоловіки, які не раз сміливо стояли під кулями, падали в калюжі й напивалися до тваринного стану. Війна вповзла у них всередину, немов змія, звивалася, шипіла й просилася назовні. Ніби зачаровані Дракулою, знетямлені й безвольні солдати бігли на запах. Навіть загроза розстрілу не ставала на перешкоді – черпали долонями брудну рідину й умивалися. Тож гетьман царський указ не скасував. Але за його дотриманням ніхто не стежив. Усе покладалося на «чесне слово» господарів.

Німцям радомислянська міцна припала до смаку. Й вони потрохи веселіли, ставали схожими на російських офіцерів. Вони ж тут, у Києві, на однакових правах – загарбники. Тільки ніхто про це вголос не скаже…

– Чи дозволите біля вас присісти? – запитав чемний пан із біло-срібними бакенбардами.

Він з’явився нізвідки й іронічно дивився на капітана.

Жеграй зітхнув. Нема тихого притулку для бідного поліцейського, який хоче, щоб його ніхто не впізнавав. Краєм ока зауважив у залі заклопотану метушню халдея Жори. Той усіляко показував, що не бачить нового відвідувача, який проситься в компанію. «Здав, шельма!» – здогадався Клим і мовчки показав рукою, дозволяючи сісти начальникові осібного відділу гетьманського штабу Дмитрові Буслу. Зовсім недавно на Інститутській, 40, у Головній квартирі Павла Скоропадського, він агітував капітана очолити розшуковий відділ Києва. А для перевірки ділових якостей дав завдання розслідувати загадкові злочини в Радомислі. Жеграй слідство провів. Знайшов частину украденої державної скарбниці, дістав винагороду й зник у підпіллі. І ось його знову викрили.

– Я за вами скучив, Климе Івановичу, – весело сказав гетьманський розвідник.

«Добродушний дворянин із таврійських степів, – оглянув його капітан. – Гм… Якого випадково занесло в розвідку. Гарний образ тримає». Лагідний погляд сірих очей, сиві бакенбарди, посвітлілі вуса і ще чорна, з рідкою патиною срібла, доглянута борода, скромний темно-синій костюм і дещо затісний жилет із тьмяним ланцюжком від годинника, схованого в кишеньці… Увесь мирний вигляд Бусла свідчив про його благодушність і відірваність від світу, де тривала війна й гинули люди. Проте Жеграй не купився на його гру, бо знав, що Дмитро Петрович, працюючи товаришем прокурора в Одесі, особисто спускався в катакомби, в лігвище маніяка, який розчленував дванадцять трупів. Такій витримці можна було позаздрити.