Василь Добрянський - Трибунал апостолів

© Добрянський В. В., 2021

© Depositphotos.com / EugenePartyzan, zambezi, fxquadro, Nomadsoul1, prometeus, DedMityay, feedough, обкладинка, 2021

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2021

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2021

Анохін прийшов надвечір. Коля побачив його в розчахнутій брамі депо – скакав по рейках, заклавши руки в кишені штанів. Ніби хлопчисько, який вчився балансувати на дроті. Сіра косоворотка на шиї розстебнута. Червневе сонце розігріло лискучі нитки колій, і від них пашіло жаром та густим духом згорілого вугілля. Перед Анохіним проплив на хитливій повітряній подушці, чмихаючи, потяг із кількома вагонами. Здалося, що він роздушив Давида маревною хвилею. Але гість знову випірнув у червонуватому сонці й привітно помахав рукою.

– Власенку! Викоти колісну пару з-під ніг! – гримнув на Колю майстер Адам Діденко, визирнувши з «овечки» – паровоза, який тягав бронепоїзд біля Ніжина й постраждав від снарядів червоних селян.

На чорному боку локомотива хтось написав нерівними білими літерами: «Біжу, біжу, всіх перебіжу». І намалював чортика з ріжками. Зате з другого боку напис російською патетично звіщав: «Смерть врагам народа!»

Коля неохоче поглянув на колісну пару, що стояла посередині депо, потім на Анохіна, який зігнувся зав’язувати шнурки на кирзових черевиках. Діденко всередині паровоза чимось жбурнув і голосно вилаявся, оглядаючи топку, де прогоріла котельна сталь. Луна прокотилася під високим склепінням депо. Злякані горобці зграйкою чмихнули в розкриту браму.

– Суки безголові! Зламали! – визирнув назовні й сплюнув на долівку. – Здається, гранату вкинули. А нехай їм грець!..

Замурзане обличчя майстра посутеніло від розчарування.

Тепер «овечка» нікуди не побіжить, може, заростатиме бур’янами в тупику серед кладовища залізничного мотлоху. А може, Діденко знайде на ту біду раду. Він майстер винахідливий…

Коля вперся руками в тяжку вісь, поштовхав надвір, у тупик, де іржавіло з десяток таких самих. Колісна пара покотилася, розганяючись, униз і бабахнула під цегляною стіною, відскочила, потім м’якше притулилася до посестер. Там вага – ціла тонна, не менше. Назад Коля сам її не виштовхає – для цього знадобиться підсобник. Але, здається, та потреба не скоро виникне. В депо залишилося двоє робітників: майстер Діденко й він, помічник на підхваті, якому доручали переміщувати туди-сюди важкі деталі, замітати мокру від машинного мастила підлогу майстерні. Всі інші – страйкували, показували буржуазній владі Скоропадського, хто в домі господар. Йому німецькі багнети не допоможуть. Без залізниці гетьманат задихнеться. І тоді утвердиться справді народна влада. Про це постійно розказував, під’юджуючи до страйку, Давид Анохін. У Росії до влади прийшов робітничий люд, там немає панів і експлуататорів, а українці ще дозволяють собою помикати. Коля пробував уявити, як він стане владою і змушуватиме когось іншого переміщати кляті залізяки, що пропахли вугільним димом, але щораз в уяві поставало добре обличчя мами, яка повчала: «Слухайся старших. Старші дурного не порадять…» Виходило, що треба слухатися майстра Діденка, бо він наказав працювати, а не байдики бити.

Мама боялася війни й революції. І одного разу померла, сидячи вдома за столом. Далекобійний снаряд, випущений Муравйовим з лівого берега Дніпра, вибухнув у них на городі. Коля повернувся з роботи, на всій вулиці Постовій – шум і гам, сусіди обговорюють обстріл. Снаряди поламали паркани й дерева. Він у хату. А мама сидить за столом, рукою голову підперши. Й ні словечка не каже. На Колю не зважає. Вже застигла. Сусід Созонт Петровський, який прибіг на голосні вигуки хлопця, сказав, що в неї серце зупинилося…

В Анохіна щира усмішка й відкритий погляд. Очі горять вогнем, наче після пропасниці. В кожному поруху й промовленому слові – впевненість, немовби йому не двадцять п’ять, а пів віку. Безапеляційний і нетерплячий. Сидів по царських тюрмах. Щоразу виходив ще твердіший. Такі типи з шаленим характером упевнено ведуть за собою. І люди йдуть, не дивлячись, куди. У прірву чи на переправу…

Давид жив у теплушці з червоним хрестом. У далекому закуті, ніби на хуторі, за навісним переходом, серед іржавих букс, трухлявих шпал, старих вагонів і перекинених дрезин мешкали обдерті дезертири, волоцюги й банди злодіїв, які щодень і щоночі виповзали в Київ, щоб грабувати його.