Василь Добрянський - Трибунал апостолів

– Ich glaube nicht, dass sie eine jahrtausendlange Geschichte haben [2] Я не думаю, що вони мають тисячолітню історію ( нім. ). , – сказав один, зверхньо оглядаючи вулицю.

Під спекотним дніпровським сонцем його ніс почервонів і висох, витягнувся, ніби дзьоб невідомого птаха. Солдат пройшов пів Європи, щоб опинитися на кам’яних київських пагорбах, серед незрозумілих і чужих людей, які сахаються від його вимови. Пилюка далекої дороги скрипіла в нього на зубах. Він почував себе обділеним теплом рідні.

– Hans, aber sie haben leckeres Gebäck [3] Гансе, але в них смачна випічка. Вареники. З вишнею! ( нім. ) , – відповів другий, поправивши на плечі гвинтівку. – Ва-рє-ні-кі… Mit Kirsche!

Коля вгнув голову, ніби так було легше проскочити повз них. Молот став удвічі важчий, кроки голосніші.

– Хальт! Пуф-пуф! – гукнув хлопцеві у спину червононосий німець, намагаючись злякати.

Йому хотілося розваг.

Микола зірвався й побіг з усіх ніг угору по вулиці. Потім впірнув у перший-ліпший провулок і задихано притулився до стіни. Якщо так щоразу його лякатиме німецький патруль, то він до Лаври не дійде, серце лусне. Всі витріщаються на його молот. Було б добре найняти візника, але той захоче щонайменше двадцять копійок. Це для нього розкіш, тож доведеться добиратися пішки. Царський сад, Олександрівська, Микольська вулиці. Аж ось – бані храмів. І він – із кувалдою на плечі.

Київ огорнула темрява, коли добрався до південної стіни Верхньої Лаври. Далеко внизу Набережним шосе зрідка мигали скупі вогні автомобілів. Цокали копита коней. Від Онуфріївської вежі залишилися щербаті цегляні остови. Дах зірвало й скинуло на акацієві зарості. Жерстяні листи, пробиті шрапнеллю, порвані на клапті, лежали купами. Хтось поскладав, щоб не поранити ноги. Взимку Муравйов із лівого берега бив прицільним гарматним вогнем по будівлі, ніби заповзявся зруйнувати. Увесь Печерськ лежав у руїнах від вибухів. На зоряному тлі неба Микола розгледів уцілілі бані церкви Спаса на Берестові. До вежі, на пагорб, вели білі стежки, протоптані городянами, які скорочували шлях до Дніпра. Сам Дніпро із пониззя повівав вологою прохолодою. Десь там, у темряві, текли його потужні води. На березі таборували, немов цигани, роззброєні січові стрільці, яким німці наказали розходитися домів. Але галичани вагалися – повертатися чи закріплюватись у Києві. Місцевість була безлюдна й гнітюча, пропахла розкопаними гробками. Фортечна стіна тиснула згори, ніби її турляли невпізнані мертвяки, яких тут часто знаходили. Коля зі страхом подумав, що він дарма погодився на авантюру Анохіна. Що можна робити з молотом біля розбомбленої церковці?..

Майстер Діденко його б не зрозумів. А про те, що сказала б мати, й подумати не смів…

– Ц-ц… Ц-ц, – обізвався з куща цвіркун.

Звідти, з мороку, вийшов Давид. Його волохата й темна постать здалася набагато більшою, неначе Анохін набрався сил у привидів. Дехто вміє по-котячому ходити в темряві. Микола не вмів. У нього завжди ноги провалювалися, немов у ямки після викопаної картоплі.

– Ой, я вже думав утікати, – прошепотів хлопець, стримуючи цокіт зубів.

– Не тремти, пацан, я з тобою, – поплескав його по плечу Давид. – Ходім угору, бо нема часу. Скоро місяць визирне… Монахи-лунатики з’являться. Ха-ха-ха!..

Анохін засміявся, ніби божевільний, і попрямував догори по білій стежці. Коля поспішив за ним. Стрімкий ухил тягнув їх униз, до Дніпра. Фортечна стіна загрозливо нависала над урвищем. Вона чіпалася розбомбленими щербинами за зоряне небо, щоб не впасти. Давид не озирався, впевнений, що він не відстає. Під стіною стежка бігла за кам’яний кут, ховаючись в акацієвих хащах.

– Уф! Я тобі скажу!.. Мене самого пройняло, – зупинився поводир і віддихався. – Гоголь відпочиває… Тепер головне – не помилитися.

– Що ми будемо робити? – хлопець зняв молот із плеча й опустив на землю.

– А ти ще не здогадався? – допитливо поглянув на нього чоловік.

– Будемо скарб шукати, – тремтячим голосом видав свою здогадку хлопець.

– Е-е-е… З тобою, бачу, не все так безнадійно, – похвалив його той. – Тільки от як вгадати? Бачиш? П’ять арок, замурованих цеглою?.. Колись у них виставляли гармати. Поглянь донизу. Чудова позиція для оборони. Потім замурували. Гармати замінили хрестами. Ха!.. Хрести – ненадійна зброя.

Давид умовк, посуворішав, підступив до фортечного муру й наказав:

– Лупи тут! Подивимося…

– Звідки ти знаєш, що тут є скарб?

– Знаю – і все! – різко відповів Анохін. – Не твого розуму діло. Твоє завдання – махати молотом.