Василь Добрянський - Трибунал апостолів

Микола нічого не відчув. Вийшов надвір і побрів між темними садами.

– І захопи з собою молот, – додав Анохін, позирнув на паровоз, усередині якого длубався Діденко.

– Молот? – здивувався хлопець, випірнувши з неприємних спогадів.

– Еге ж, молот, – підтвердив Давид і поплескав його по плечу. – Будемо костилі забивати…

Ця його таємничість вивела Колю з рівноваги. Який молот? Які костилі? Там, на Печерських пагорбах, і близько немає шпал та залізничного полотна. Але ж сказав чітко: «Захопи молот». Щось задумав, однак йому свій задум не розкрив. А втім, для хлопця цього було достатньо. Нічна пригода його заінтригувала. Миколині очі засвітилися, подих прискорився. «Прийти до Онуфріївської вежі з молотом», – повторив для себе, ніби завдання на уроці. Подумав, що вибере півпудовий, із замашною металевою ручкою. Таким молотом зручно збивати колеса з осі.

– Дивись, не підведи, – суворо глянув на хлопця підпільник із Завалля. – Приходь, коли стемніє. І нікому ані гу-гу…

Поскакав, заклавши руки в кишені. Сталева накатана рейка виблискувала у вечірньому сонці темним слизьким сріблом. Довгі тіні, наче волоцюги з іржавого кладовища, почали визирати з-за паркана. Їм час повертатися на нічліжку. Анохін любив балансувати. Виробляв у собі стійкість. Микола цього хлоп’яцтва не розумів. Такий серйозний і рішучий, а любить розважатися.

Поки майстер порався всередині локомотива, хлопець знайшов облюбований молот, виніс із депо і сховав у бур’янах. «Оце цікаво, – подумав. – Додому вже не піду. Чекатиму темряви… Ще з молотом по місту не ходив».

– Дядьку Адаме, я йду? – чи то спитав, чи то ствердив.

– Прикрий браму. Я тут ще… Покумекаю.

Чоловік на роботі рятувався від самотини. Два його сини загинули на фронті під Тернополем, коли російські війська ринули втікати через Збруч. А затим зразу померла від тифу чи від горя дружина. Ніхто не знав, що запеклося у Діденка на серці. Гримав ключами і лаявся. Миколина мама не захотіла з’єднувати докупи дві біди…

Коля підхопив у лопухах молот і проліз у провалині – цегляна стіна поза депо давно зруйнувалася. Люди втоптали стежку, скорочуючи шлях. Звідси легко вийти в місто – вниз, повз вугільні склади, попри довгі ряди лабазів, у яких німці запровадили зберігання зерна й борошна. Стежка бігла з тильного боку, подалі від вартових із гвинтівками. Німецькі військові інтенданти набивали вагони збіжжям і відправляли у Фатерлянд. За угодою з українським урядом. Якось Микола побачив, як вони голосно лаяли вантажників, які розсипали зерно на колію. І клацали затворами, показуючи, що зараз почнуть стріляти, якщо винуватці не зберуть усе до зернини.

А ось і Котячий двір. Тут безліч котів, що бродять у пошуках їжі й розваг. Вони лазять по балконах і деревах, сидять на підвіконні й валяються посеред тротуару, помахуючи хвостами. Будинок стоїть літерою П, посередині лавка й кілька кленів. Коля нерідко сюди заходив, щоб посидіти, відпочити. Робітники в обід розгортали сидори, їли, а хлопець із собою нічого не брав. Не мав що. Тож утікав із депо, щоб чоловіки не бачили його голодних очей. Тут гарно пахло з кондитерської, вікна якої виходили на вулицю. Від того запаху в нього завжди буркотіло в животі.

Хлопець присів на лавку. Рудий кіт вискочив до нього й замуркотів, притуляючись. Голосна малеча насміхалася з дівчинки.

– Ікота, ікота, іди до болота. Напади на коня чи корову, чи тітку здорову!..

– Мамо! Мамо! – заплакала ображена мала. – Вони з мене дражняться!..

– Ей ви, цюньки! – виглянула з балкона грудаста жінка в домашньому халаті. Її голос виляскував у колодязі між будинками. – Не чіпайте Ларочку! Відстаньте від неї. Бо вишмагаю!

Зауважила на лавці Колю й витріщилася на нього, немов на недоумка. Такі жінки зразу кричать: «Ґвалт! Поліція! Злодії!» Миколі не сподобався той погляд, і він підхопився, заспішив на вулицю.

Вечірній рух людей пожвавішав. Гарненькі пані зазирали у вітрини з модними капелюшками й розглядали себе, подумки приміряючи обнови. Чоловіки ґречно розчиняли перед ними двері. Тиркотіли автомобілі, залишаючи після себе клубки синього диму. Той дим дратував ніздрі. На розі деренчав трамвай, вимагаючи проїзду. Візники на бричках намагалися проскочити перед ним. Коні билися груди в груди. Німецькі патрульні прицільним оком вихоплювали з натовпу підозрілі обличчя й зближалися з ними, але документів, як правило, не перевіряли. Побачивши Миколу з кувалдою на плечі, заджеркотіли, сміючись.