Василь Добрянський - Трибунал апостолів

Те місце називалося Завалля. До нього далеко, туди треба пів години по шпалах скакати. Газети час від часу повідомляли, що в плетиві тупикових залізничних колій безслідно зникали люди. Восени пропала гувернантка колезького асесора Кістяківського, яка несла з ринку в корзині гусака. Навесні іржаве кладовище проковтнуло вельми поважного пана Левінсона – комівояжера з Житомира, який приїхав замовляти для міської ради віденські стільці й мав при собі п’ять тисяч карбованців. Зовсім недавно в колійному павутинні зник цілий чоловічий квартет із Васильківської повітової гімназії. Музиканти успішно виступили на святі гаївок у Купецькому саду. Біля вокзалу чоловіки випивали, поклавши перед собою чемодан. А потім пропали, наче під землю провалилися. Слідчі навіть музичних інструментів не знайшли. Жодних слідів і свідчень.

Городяни оминали страхітливе Завалля, справедливо вважаючи, що для них достатньо тих небезпек, які чатували на вулицях. Із деяким полегшенням кияни зітхнули, коли в місто зайшли німецькі війська. Дисципліновані німці скрізь виставили свої патрулі. Вдень на Хрещатику навіть регулювали автомобільний рух, який пожвавішав після втечі в Україну багатіїв із Росії. Чи не вперше за всю свою історію Київ став по-справжньому російським. У лютому, ніби віхола з півночі, з лівого берега на місто налетів Муравйов. Убивав киян з українськими документами. Московських утікачів не чіпав. Червона мітла намела в українську столицю різношерстого люду. Ресторани ожили, у вар’єте й театрах – жодного вільного місця. На великих перехрестях людський потік сторожували панцерники «Ehrhardt». Спершу німці розглядали місцевих жителів, ніби завойовники в Африці дике плем’я. Згодом, розпізнавши в Києві європейські ознаки, заспокоїлися. Ото тільки біля них, чужинців, як це не дивно, й легшали кроки киян. На гетьманську владу не покладалися.

Залізничний вузол у центрі Києва функціонував за своїми окремими й часто втаємниченими правилами та законами. Ніби держава в державі. Одного разу Коля заблукав, простуючи з Постової до ремонтного депо. Ходити по коліях звик: виріс біля станції «Пост-Волинський». Але того разу його розібрала цікавість: «Звідки приходить Анохін, щоб пошептатися з ремонтниками? Невже не боїться бандюг?» Розчарувавшись, уже хотів повертати під цегляну стіну – вона найкращий компас, виведе до майстерень, коли почув знайомий голос:

– Колю?.. Ти заблукав?

– Та ні… Я… Хотів…

Хлопець забув, що мав сказати.

– Заходь сюди. Чаєм пригощу.

Зелений, із лишаями полущеної фарби, вагон притулився під заростями дикого хмелю. Зразу й не розгледиш, що він обжитий. У Колі з несподіванки стрепенулося серце. Давид курив і позирав з відкритого вікна на хлопця. Він не чекав його. І це було видно. Погляд зосередився і похолоднів. У вагоні пахло ліками. З відчинених купе бубоніли голоси. Чоловіки стогнали й проклинали недружніх хохлів. Велика «Рассєя» їхнє самостійництво їм не пробачить. І німці не врятують.

Кілька поранених росіян відлежувались у залізничному лазареті.

Давид пригостив чаєм із цукром і таємниче попросив більше не навідуватися. Мовляв, із метою конспірації. Коля погодився, бо йому й самому не сподобався лазаретний дух. І теж при цьому підморгнув, ніби змовник.

І ось Анохін сам навідався.

– Пролетарський привіт штрейкбрехерам! – привітався з брами.

Бадьоро оглянув порожнє й лунке депо.

Майстер Діденко виглянув згори, витер руки й кинув брудну ганчірку йому під ноги.

– Не вештайся тут, – буркнув. – Ненароком ключ упаде на черевик, пальчики скалічить…

У нього ключі великі й важкі. Він ними часто зі злості кидає.

– Товаришу майстре, ви не виконуєте постанову страйкому, – дорікнув Діденкові гість. – Вона схвалена самим генералом Осецьким [1] Генерал Олександр Осецький, керівник Окремої залізничної сторожі, активний учасник підготовки військового заколоту проти гетьмана Павла Скоропадського. (Тут і далі прим. авт.) .

– До сраки мені твоя постанова, – просто відповів майстер. – Один раз до вітру сходити… Не тиняйся тут! Еге ж?.. Бо я сьогодні дуже злий.

Адам Діденко смачно харкнув і сплюнув згори. Давид змінився в обличчі, але не відійшов. Гострі жовна на його худих вилицях зарухалися, ніби він вхопив у зуби суху шкуринку хліба.

Майстер із тих, що на агітацію не піддаються. Зразу сказав, щоб до нього не підходили. Нема в нього віри всіляким дурисвітам, що обіцяють царство земне. До того ж чужою мовою…

Читать дальше