Василь Добрянський - Трибунал апостолів

Воював із німцями старшим феєрверкером окремого артилерійського дивізіону, що входив у склад тридцять четвертого корпусу генерал-лейтенанта Павла Скоропадського. У нього зліва, між третім і четвертим ребром, до цих пір сидить осколок, що мало не вбив його в боях під Ляхівцями. Чоловік із ним провоював, тамуючи біль, від Коломиї до Кам’янця. Там, у кам’янецькому лазареті, один ветеринар, що підробляв польовим хірургом, порадив осколок не чіпати, поки сам не вийде. Бо скальпель може зачепити міжреберний нерв. Тоді буде так боліти, що світ потьмяніє. І то надовго. Траплялися випадки, коли осколок сам виходив. Однак той кусок залізяки за пів року, як на зло, затих, тільки зрідка, коли чоловік невдало повертався, поколював. «Жити можна», – вирішив Діденко й змирився.

Адам бачив знавіснілу юрбу російських солдатів, які йшли грабувати підкарпатські села. Без царя в голові, зневірені в усьому, російські дезертири ґвалтували жінок, убивали селян. Генерал Скоропадський їх виловлював, роззброював, садив у ешелони й відправляв у Росію.

І ці недобитки нині кличуть брати з них приклад?

Майстер Діденко на провокації не піддавався.

– Ми ще порозуміємось. Правда ж? – упертий гість не зводив погляду із «самостійника».

– Мені від твого розуміння ні холодно ні жарко, – буркнув Адам. – Не дури людям голови!

– Колю, треба пошептатися, – моргнув до хлопця Анохін, викликаючи надвір.

Той поглянув на майстра, ніби просив дозволу. Діденко мовчки повернувся у кабіну паровоза. Він усе ще міркував, як відремонтувати топку.

Давид хмикнув, прискаливши око:

– Старий з мухами. І як ти його терпиш?..

– Дядько Адам добрий. Він колись… до моєї мами… сватався.

Бовкнувши це, Коля знітився. Його щоки, всипані рудим ластовинням, загорілися. Хлопець мимовільно потер їх брудними, в мастилі й іржі, руками. Й від того на його обличчі з’явилося ще більше безпорадності. Не вмів приховувати почуття й злився на себе. Коли п’яного тата збив фастівський поїзд, йому виповнилося дванадцять. Мама забрала зі школи й сказала, щоб ішов заробляти на хліб, бо виріс великий, вона сама його не прогодує. Созонт Петровський погодився взяти учнем у палітурну майстерню. Три роки сусід наглядав за ним, учив зшивати корінці й обклеювати палітуру шкірою, затискати пресом і рівно обрізати поля. Засохлі плівки кукурудзяного клейстеру, який погано відмивався, здавалося, назавжди вросли в загрубілі Миколині пальці. Одного разу хлопець нерівно обрізав підшивку «Записок Українського Наукового Товариства». Созонтові терпець урвався. «Йди, Колю, до мами. З тебе не буде ніякого пуття. Ти недалекий хлопець…»

Колю образило те слово – «недалекий». Він цілий день просидів на Дніпрі, талапаючи ногами у воді. Всі далекі, а він, бач, недалекий. Мама казала, що він у тата вдався. Той теж далі завтрашнього дня не бачив. Цюкав молоточком по буксах, обходячи вагони, іноді прикладав руку, визначав, чи не нагрілись, і міркував, де випити. Його хоронили в закритій труні – не було що показувати. Якось хлопець прийшов додому, а там Адам Діденко сидить. І на маму м’яким поглядом дивиться. «Ні, Адаме, нічого в нас не вийде, – тихо відповіла на той позір мама. – Я вже звикла сама… Довікую. А от синові поможи. Візьми до себе в майстерню».

Хто живе біля залізниці – із залізниці годується. Так хлопець потрапив у ремонтне депо до Адама Діденка.

– Є діло, – зашепотів Анохін, нахилившись. – Тільки нікому ані-ні…

Від Давида пахло ліками, як колись від Миколи клейстером.

– Могила, – перехрестився Коля.

– Гм… Ти знайшов точне слово, – усміхнувся якійсь своїй думці гість. – Мені потрібна твоя допомога. Знаєш, де Онуфріївська вежа? Там біля фортечної стіни є піщаний підйом на гору…

– Пропаще місце, – кивнув хлопець. – Туди, кажуть, щоночі сходяться невпізнані мерці…

– Боїшся? – глузливо запитав Давид. – Мерці не страшні. Страшні – живі люди… Повір мені, я це добре знаю.

Коля згадав батька у закритій труні й облизав сухі губи. Мама сказала, що навіть нема з ким попрощатися. І заборонила зазирати під віко. А він уночі, коли сивобородий дячок задрімав над псалтирем, зайшов у вітальню і підняв кришку. Злякана свічка хитнула вогником. Святий Миколай на образі почорнів. Татова голова дивилася вбік, просто на нього. Замість одного ока – темна пляма. Від тіла повіяло рубаним м’ясом. І від того чорного татового погляду в нього затерпнули ноги, приросли до долівки. То був не тато. То був хтось чужий. А тато, мабуть, загуляв. І скоро прийде, коли протверезіє. Дячок скрикнув і відірвав його від гробу. «Свят, свят, свят! – захрестився. – Ти мене перелякав…»